Вступ

Я не поет, сестричко, не сумуй!

Душа поранена у вовка,

Протяжний крик, моя сльоза.

В очах моїх застигла мить…

За серце мовить погляд…

Вступ

Рятівна галявина маєтку простягалася не на один гектар, захищена природою з усіх боків.

Територія знаходилась на місцевості посеред гірських гребнів, ущелин та різних рельєфних утворень. Відійшовши від маєтку в гори пішою гірською стежкою, можна знайти буйну рослинність. Що глибше піднімаєшся стежкою, то територія стає більш засіяною флорою, а якщо вдасться пройти далі, то краєвид різко змінюється на пустельний пейзаж. Тільки тоді ти починаєш розуміти, що знаходишся на великому острові.

Якщо піти в протилежний бік, можна знайти довгу кам’яну доріжку, яка простягається від самого маєтку, згори прикрита аркою. На ній ростуть дивовижні лози з дрібними синіми дзвіночками, що обплутали кожен її сантиметр, від чого здається, що вона жива. Доріжка несподівано закінчується крутим урвищем, що простягається в невідомість і різко змінюється водною безоднею.

Досліджуючи острів вглиб вздовж гірських хребтів, можна знайти джерело прісної води, яке живить всю цю зелень, навіть не дивлячись на чари власника маєтку, що витають в повітрі. Складається враження, що джерела не можна торкнутися. Перебравшись через кілька хребтів, стає зрозуміло чому.

В цьому винна річка, яка, протікаючи поблизу, ніби воскресла змія, впадає в море. Вона бере свій початок десь у горах. Біля підніжжя однієї з численних гір дуже давно утворилося річище, що зараз наповнюється водоспадом заввишки двісті метрів. Проте, не дивлячись на цю дивину, річка переважно живиться підземними водами.

У сезон дощів водоспад стає справді незабутнім видовищем через велику кількість опадів, які змінюють кількість води, що ніби падає з неба. Зворотний бік цієї краси настає тоді, коли водоспад перетворюється на невеличкий струмок, що вже не падає з гір, а легенько стікає по скелям.

Не дивлячись на різноманітність природи, справді подолати острів у довжину за належної підготовки та бажання можна приблизно за п’ять годин. Якщо, звичайно, не йти напрямки через гори, перебираючись через них. Хоча навіть так можна обстежити численні акведуки, печери, ущелини, не втрачаючи дорогоцінний час. А в якості приємної винагороди найімовірніше можна побачити дивовижних тварин, що живуть в горах.

Проте, як і все в житті, в цьому місці за вечором приходить ніч, а за нею – новий день.

Сьогодні зранку погода навколо маєтку, де навчаються троє чаклунів, видалася імлистою, на відміну від будніх днів, коли над цими ж будівлями світило сонце і небо було безхмарним. Зараз мрячив дощик. Сад перед маєтком був укритий густим туманом, а листя багаторічних дерев церциса з величними кронами невгамовно гойдалося від вітру. Усі квіти, що розкинулися угіддями то тут, то там, закрили свої бутони. Здавалося, вони з острахом готуються до можливої зимової сплячки.

В горах стояв страшний гул, який долинав з однієї з головних гірських стежок, що веде до маєтку. Повітря навколо згущалося в одну крапку. Здавалося, що простір і час спотворилися.

Держак лука, виточений з суцільного тиса, трохи потріскував від тятиви, що повільно натягувалася. Оперення стріли наче злилося з ніжними пальцями лучниці в очікуванні блискавичного польоту.

Для присутніх все виявилось лише горизонтом подій. Наче сама природа затамувала подих, спостерігаючи за тим, що відбувається.

На відстані трьохсот ярдів від лучника в язиках полум’я виднілася земля, випалена від бою та всипана попелом від кісток. Осторонь дожевріли залишки бою, що минув. Трохи ближче до рясної рослинності, наче рятувальний острівець, одне місце було оповите холодом.

На горизонті виднілася велика істота, яка прикривала собою маєток, що знаходився віддалік. Його неможливо було з чимось сплутати. Істота гарчала і клацала величезними зубами, стоячи напоготові, щоб перекусити будь-кого, хто опиниться поблизу. Величезні крижані блакитні очі ніби намагалися заморозити поглядом, не лишаючи шансу на порятунок. З усіх боків від створіння невпинно поширювалася крижана аура. Навіть земля, понівечена борознами та полум’ям, від морозу вкрилася товстою крижаною кіркою.

– Ррр… – вовча паща вкотре голосно хруснула щелепою та клацнула зубами.

Попереду магічної істоти стояв Мигдаль. Він підняв руку, намагаючись поправити щось на голові, але лиш здивовано пригладив своє сиве волосся, усвідомлюючи, що його улюблений ковпак, пошматований полум’ям, загубився в бою. Поруч на камені догоряли залишки його плаща. Зі скроні могутнього чаклуна скотилася крапля поту, перетворившись на крижинку, і попрямувала до крижаного острівця. Риси зморшкуватого обличчя чаклуна вкрилися кіптявою і кров’ю, а одяг був подертим, наче той вовк, що стоїть позаду, сам це зробив. На стегні був туго зав’язаний джгут, зроблений з підручних засобів. З нього повільно сочилася густа червона рідина – охолоджена кров. Мабуть, тільки холод, який витав навколо Мигдаля, подовжує його життя і не дає стекти кров’ю. У погляді чаклуна проглядався сум і далека тривога. Здавалося, що знаходячись на полі бою, він подумки витає десь далеко, можливо, згадуючи своє життя.

У зіницях начебто відбивалося все втрачене, незроблене, задумане.