Глава 13. Великий переполох через маленький камінець

Відвідати виставку може кожен житель Коріндона, приїжджі купці та гості міста. А от виставити там своє творіння – це той ще квест. Долю кожного ювелірного виробу вирішує прискіплива комісія на чолі з найвідомішими магістрами міста, тому багато майстрів взагалі не розглядає можливість участі у виставці. Деякі не впевнені у своїх уміннях, хтось боїться критики, а дехто закопується у замовлення по вуха, і не має часу на творчість. Окрім того, декілька відмов на спробу потрапити на виставку, і репутації майстра кінець. Бо хто захоче співпрацювати з ювеліром, який робить невдалі вироби? Зворотній розвиток подій також міг бути: так деякі майстри завдяки участі у виставці прокидалися на наступний день знаменитими, і купці завалювали їх замовленнями.

Згідно негласного правила, у виставці брали участь виключно магістри. Інші майстри, звичайно, мали право подати заявку, але ним не користувалися, бо магістри користувалися незаперечним авторитетом серед ювелірів.

Райден приймав участь у виставці тільки один раз, коли Тріша наполягла на тому, щоб показати дипломного пугача. Для кав’ярні це стало вдалим рекламних ходом, бо на птаха ще місяць приходили дивитися люди, попутно замовляючи каву з тістечками. А Райдену ця демонстрація принесла контракт з паном Брегелем, який сам запропонував співпрацю. Втім, не було жодної гарантії, що на другий раз так же пощастить і його роботу візьмуть до показу.

Коли він дійшов до Ювелірної палати, найбільшої та найпишнішої будови на площі Коштовностей, там вже зібралася черга майстрів. Хтось нервував, деякі зберігали спокій. А хтось, як пан Грінберг, світився від самовпевненості, рівень якої просто зашкалював. Просувалась черга досить швидко, і судячи по виразам обличь майстрів, які виходили з будівлі, лише одиниці змогли пройти суворий відбір комісії.

Коли візок з верстатом Грінберга ледь протиснувся крізь розчинені двері, Райден перевів дух. Дивитися на ту катівню для дорогоцінних каменів було важко, і настільки ж гірко було розуміти, як багато майстрів підхоплять цю ідею механізації огранки.

Незчувся, як прийшла черга до нього. Пройшов через коридор, пишну залу, уставлену вітринами для майбутніх експонатів, і де вже встановлювали верстат Грінберга. П’ятеро членів комісії знайшлися в наступній невеличкій залі, і серед них Райден впізнав Лідмора Стужвільсона.

В голові одразу ж промайнули думки про кінець репутації, але відступати було вже нікуди. І взагалі, що кримінального в обробці недорогоцінного каменю? І Райден, видихнувши, продемонстрував вуглинку комісії.

Виявилося, це таки кримінал. Настільки кримінал, що кримінальніше не буває!

– Що це? – з подивом запитав один з членів комісії, коли Райден поклав на підставку камінець.

– Робота, яку я хочу представити на виставці, – твердо відповів майстер, роздивляючись ошелешені обличчя.

– Емерісон! – зневажливо пирхнув голова комісії, сам Лідмор Стужвільсон, вершитель ювелірних доль і руйнівник репутацій. – І чому я не здивований, Емерісон, що саме тобі прийде на розум думка принести якийсь поробний камінь в якості демонстрації своїх вмінь?

Райден посміхнувся, але нічого не відповів, і Стужвільсон продовжив:

– Недарма я наполягав на тому, щоб відмовити тобі у званні магістра! Але деякі… – зирк на Кронсона –  вирішили віддати дань знаменитому прізвищу. І от, панове, маємо, те що маємо. Оцей ваш…нащадок фамілії вирішив зганьбити саму суть звання магістра!

Кронсон демонстративно став дивитися у вікно, інші мовчки переводили погляд з камінчика на хлопця, з хлопця на Лідмора, і знову на камінь.

Райден же несподівано відчув себе спокійним, як море у штиль. Нападки Стужвільсона його не дивували, бо той ще з університету дошкуляв хлопцю. Дід Густав ще замолоду втер носа Лідмору, вигравши усі конкурси майстерності, де вони обидва приймали участь, і можливість відігратися хоча б на онукові була занадто спокусливою, щоб їй не скористатися. І Лідмор нею користувався при кожній нагоді!  А от мовчазна підтримка інших членів комісії ображала. Хлопець знав, що його вуглинка виглядала просто неперевершено. В неї було вкладено стільки часу та натхнення, скільки бачив не кожен діамант у короні кронпринца!

– Гаразд. І що з нею не так? – запитав він Стужвільсона.

Той вирячив очі, наче Райден запитав у нього щось непристойне.

– Ти що, знущаєшся? Воно ж чорне, ото твоє каміння!

Напевно, якби Стужвільсон лаяв майстерність Райдена, він би змовчав. Але нападки на камінчик – це вже занадто.  – І що? Її огранка стала від того менш трудомісткою? Чи шліфовку гірше видно? Чи ви не бачите гру світла?

– Яка гра?! Яке світло?! Це що, по-твоєму, діамант якийсь? – Стужвільсон аж повітрям запнувся від обурення. – Чотири пункти оцінки будь-якого каменю: розмір, колір, огранка, прозорість. Як ми повинні оцінювати прозорість каменю, коли він чорний?!

Райден замість слів просто взяв камінчик, і підніс його до променю світла з вікна. І як тільки промінь доторкнувся до граней, вся кімната наповнилася сонячними зайчиками. Одні грані блищали, як у справжнього діаманта, інші поглинали світло, а сам камінь наче наповнився світлом зсередини і м’яко засвітився.

– Не задурюй мені голову, Емерісон! Це не коштовний камінь! Сьогодні на виставці виставлять оце… вугілля, а завтра що? Граніт?! Може, різьбярство по цеглі? Май на увазі, хлопче, після виставки я подаю запит на позбавлення тебе звання магістра! Усе одно ти ним не користуєшся!