Глава 11. На морському узбережжі

Робота над забутим замовленням йшла швидко. Райдену пощастило, що він все ж встиг зробити кілька каменів до того, як почав обробляти вуглинку. Сапфіри радо гранилися навіть без використання старого дідового шліфувального кругу, і чіткі, рівні грані з’являлися на корундах за лічені хвилини. І з кожною новою гранню майстер почувався все гірше і гірше, бо горло перехоплювало все сильніше, а десь у грудях становилося усе важче і важче.

– Усе шкереберть… Один камінь, і все пішло догори дригом… – тихо мимрив він, поліруючі ошліфовані сапфіри.

Як і кожен майстер в Коріндоні, він піклувався про свою репутацію пунктуального і відповідального ювеліра. Майстрів у місті багато, до того ж вмілих, тому купці завжди можуть знайти собі нового виконавця замовлень. Хто ж захоче працювати з ледарем або з людиною, яка ігнорує строки? З іншого боку, і майстер завжди може знайти купців, з якими можна співпрацювати, однак, встановлення робочих відносин, домовленостей щодо якості вимагало багато часу. Та й пан Брегель був одним з найвідоміших ділків міста і працювати з ним такому молодому майстру було почесно. І тут така прикрість.

Як тільки останній сапфір було запаковано у невеличку оксамитову скриньку, Райден перевів дух. Через півгодини викликаний кур’єр забрав замовлення, передавши записку від купця, яку майстер розгорнув з деяким острахом. На щастя, замість штрафних санкцій Брегель пожурив ювеліра і запропонував тому взяти відпустку на тиждень. А міг би і розірвати контракт за порушення домовленостей.

Видихнув з полегшенням, сів на підлогу прямо посеред майстерні і вп’явся поглядом у стіну, на якій висіли полички з довідниками, які залишилися ще від діда. Напевно, він і сам не міг пояснити собі, звідки з’явилося почуття розпачу, але воно накрило майстра з головою, наче штормова хвиля.

– Море. Мені потрібно море, – раптом вирішив Райден. Чи то слова про відпустку зачепили його, чи то слова Дідріка про майбутній шторм, а може згадка про те, що літо вже закінчується, а на морі він ще не був, та вже через десять хвилин хлопець був на морському узбережжі.

Обіцяний шторм вже розгорнувся на усю міць, розбиваючи величезні хвилі об скелястий берег. Кам’яні брили, розкидані вздовж узбережжя, приймали на себе удари страшної сили, від чого навколо них розліталися мільйони бризок. Райден обачливо вибрав собі місце повище, щоб краплі води не долітали до нього, і став дивитися на розбурхане море, відчуваючи, що щось схоже зараз відбувається у нього на душі.

– Чому ти така? – стиха запитав він, діставши вуглинку з внутрішньої кишені куртки. – За що ти мені ось така потрапила?

На долоні вона виглядала потьмянілою, наче і не обробляли її. Сформовані кути трохи кололи руку, і вона знову стала нагадувати настовбурченого їжака. Побачене ще більше згнітило Райдена, бо такий камінь не витримував жодного порівняння з будь-яким навіть напівдорогоцінним каменем.

– Чому доля підкинула тебе саме мені? Скажи кому, засміють. Та вже засміяли! Камінь без замовника, замовлення, класифікації, і я його взяв у роботу. А міг відмовитися, і далі жити, як жив. Дурень. –  стиснув камінь у долоні і зойкнув, бо гострий кут відчутно штрикнув шкіри.

–  Що? Ти могла потрапити до майстра, який обробив би тебе набагато краще… – згадав відвідини знайомих майстрів, і додав: –  Або викинув у смітник… Гм…

І хлопець надовго замовк, дивлячись на хвилі.

Пориви вітру тріпали гілля невеличкого куща, рясно вкритого невеличкими, майже прозорими ягодами. Їх в народі кликали сльозами русалки, бо ці кущі росли тільки на морському березі, і мали солонуватий присмак. Райден примостився якраз поблизу такого куща і не зміг втриматися від того, щоб зірвати одну з ягід. Потягнувся до гілки, занадто сильно зігнувся, і гепнувся на каміння. Вуглинка вискочила з руки і жваво пострибала до води.

Видавши якийсь надзвуковий зойк, хлопець рвонув за камінцем. Обдер коліна, спланував, наче білка-летяга, животом на піщаний берег, та встиг в останню мить схопити втікачку. Переможно потрусив кулаком з врятованою вуглинкою, і отримав шикарного ляпаса від хвилі прямо в обличчя.  

– Ні, ну що за знущання таке, га? – простогнав він, насилу перевертаючись і на карачках відповзаючи з зони ураження хвилями.

Через декілька хвилин, віддихавшись і оговтавшись, Райден посміхнувся.

– Відро льодяної води за пазуху –  це кращий спосіб прочистити думки, так. Здається, мені вже однаково, що ти не діамант, і що тебе обробляти – то краще в копальні шахтарем йти працювати. Після таких жертв з моєї сторони я просто зобов’язаний тебе представити на виставці! І будь що буде! До того ж, може, на виставці тебе впізнає твій замовник, і я нарешті дізнаюся, звідки ти, і що ти за камінь!

І вуглинка, вмита морською водою, заблищала так, ніби її до цього полірували найкращим алмазним пилом.