Глава 5. Випробування терпіння

Вуглинка неначе знущалася над бідним хлопцем. Вона була категорично не така. Ну от взагалі не така, як інші камені, з якими звик працювати хлопець.

Третій день він пропускав вечірню розмову з Трішею, а ранкову каву з тістечком ковтав за півхвилини, навіть не відчуваючи смаку. Звичайна робота в майстерні майже зупинилася, а новісінький шліфувальний верстат встиг припасти пилом. Увесь цей час Райден то губився у міській бібліотеці, передивляючись довідники по гемології, то робив креслення, розраховуючи оптимальний вид огранки камінчика. До першого практичного етапу обробки діло навіть не дійшло, і з усього виходило, що не дійде ще довго.

– «Понишпори у бібліотеці, здивуєшся!» Скажу я пану Каспару, що думаю про цю пораду! Вже здивувався, скільки часу можна змарнувати! Я б вже чотири сапфіри огранив! Ні, п’ять! А можливо і всі шість! А я з цим кругляком вовтужуся, робити мені нема чого більше, – з кожною перегорнутою сторінкою довідника настрій Райдена скочувався все нижче і нижче. Довідник був шостим за останні дві години, а бібліотекар вже докірливо поглядав на постійного читача. Недивно, бо за тими книжками доводилося лізти по хиткій драбині під саму стелю. А вуглинка навідріз відмовлялася класифікуватися! Райден переглянув майже всю секцію напівдорогоцінних каменів, двічі передивився стопку довідників по обробному камінню, і вже з горя звіряв вуглинку з кожним зображенням у картотеці різновидів обсидіану. Було схоже, але майстер бачив: не те, треба шукати далі.

– Зрозумій, дивне створіння, я ж маю знати, яким чином тебе обробляти! – інші читачі в читальній залі насторожили вуха.

– Раптом я тебе розіб’ю? Чи ти тріснеш? Це ж катастрофа! – вже тихіше прошепотів хлопець, та вуглинка вперто не розкривала таємницю свого походження. Ще більше роздратовуючись, ювелір зібрав нотатки зі столу, прихопив камінь і поспішив до майстерні. Десь в глибині залу з полегшенням зітхнув бібліотекар.

Прихована надія майстра на те, що ось-ось прийде кур’єр, вибачиться за доставлені незручності, і поміняє ту проблему на звичні сапфіри, так і не справдилася. Ніхто не з’явився на порозі з щиросердним зізнанням, що це був жарт, і ніхто не заявив свої права на те замовлення. А от слова пана Каспара засіли в голові хлопця, мотивуючи на плідну працю.

Однак, якраз с працею нічого не виходило. Пам’ятаючи про докір вчителя про те, що майстри розпилюють великі камені, бо не хочуть творити, Райден вирішив лишити камінь цілим. Та це рішення принесло більше проблем, чим користі.

По-перше, перевірити вуглинку на чистоту було майже неможливо. На світлі вона майже не просвічувалася, тому сторонніх домішок було не видно. А ті підступні домішки могли показатися під час шліфування і занапастити усю роботу!

По-друге, вона була кострубата. Для того, щоб зберегти розмір, і в той же час розкрити всю красу, треба було ретельно розрахувати кількість і положення граней. І якби пан Каспар одразу сказав, наскільки це буде непросто, то Райден напевно б покинув цю затію, як марну. Але підлогу майстерні вкрив шар зім’ятого паперу з кресленнями, і пошук оптимальної форми вже став справою честі.

– Агов, відлюднику! Ти тут? – до майстерні зайшла Тріша, тримаючи в руках два горнятка з кавою.

Райден мугикнув щось скрізь зуби, не відводячи погляду від креслення.

– Так-так-так, манери в тебе сьогодні на висоті, як я бачу! –  дівчина обережно поставила чашку з напоєм, що мав запаморочливий запах свіжозвареної кави. – Ось, скуштуй! З гострим перцем, прочистить думки.

Ювелір з підозрою глянув на Трішу, горнятко, знову на Трішу.

– Пий, не бійся! І розповідай, що з тобою коїться.

Хлопець скуйовдив волосся на потилиці і зізнався:

– Мені здається, я починаю ненавидіти все навколо. Того пана Каспара, який порадив це обробити. Дідріка, який недостатньо наполегливо переконував викинути цей камінь. Себе, що згодився на цю авантюру. І насамперед оту вуглину. Звідки вона узялася на мою голову?

Дівчина співчутливо похитала головою, прибираючи перекреслені малюнки і розрахунки з підлоги.

– Чесно, я не розумію. Що і коли я зробив не так, що на мене звалилося оце лихо? Чому один майстер відмовився від неї, а я не зміг? – хлопець знесилено сперся на стіл чолом і застогнав.

– Може тому, що тобі не все рівно, що буде з цією вуглинкою? Вона може бути прекрасною, я впевнена. І ти у цьому впевнений, я ж тебе знаю. Інакше не став би з нею возитися.

– Отож бо й воно, Тріша, возитися! Жоден звичайний камінь, навіть діамант, стільки уваги до себе не вимагає, як ця вуглина. Б’юся з нею вже три дні, а в мене навіть до огранки діло не дійшло!

– Так і цю роботу ти не за три дні зробив, вірно? – і Тріша вказала на срібного оленя з рогами-деревом, оздобленим смарагдами і рубінами, останній твір Райдена «для душі».

– Там я хоча б знав, як ті камені оброблюються, і не боявся, що від необережного дотику вони можуть розсипатися. А цей непізнаний коштовний об’єкт здатний на будь-яку витівку!

– Тим і цікавіше! – захоплено промовила дівчина. – Уявляєш, скільки простору для можливостей!

Райден скептично поглянув на Трішу, потім на вуглинку.

– Якщо чесно, не маю ніякого бажання з нею працювати, вона мене поки що тільки розчаровує. Неначе навмисне мені дошкуляє, правда. Учора звалилася зі столу, влетіла у банку з маслом для шліфування, ледве її звідти дістав. Відтираю, а вона з рук вислизає, полетіла як куля, і прямо у вазу. Та розбивається, вода по полиці на дідові енциклопедії! Стою я у воді, маслі, бруді, а на ній жодної подряпини!