Глава 3. Як образити магістра?

– Навіщо я взагалі вплутався в цю авантюру?

Вже два майстра, адресу яких знав Райден, відмовилися обговорювати навіть ймовірність того, що їм могли замовити огранку чогось ще, окрім благородних коштовних каменів. Залишився ще один, і настрій розмовляти з ним з кожним кроком зменшувався в геометричній прогресії. Вуглина лежала в кишені, як тягар на серці, а душу тягло до сапфірів, які чекали на обробку новеньким шліфувальним інструментом. Радувало лише те, що це був одногрупник Райдена, з яким той навчався в університеті. Між іншим, Дідрік був одним з найкращих студентів в групі, і з ним хоча б можна було б порадитися.

– Ага, то це ти так пожартував? – радісно заволав знайомий, як тільки побачив шовковий мішечок. – Я так і знав! Я все чекав, хто ж зізнається! Ну заходь, заходь, жартівник!

– Та ні, навпаки! Я думав, що то ти мені так привіт передав! Або що кур’єр помилково віддав, а я не встиг у нього запитати, що це. Він так хутко вибіг з кав’ярні, що я навіть не розписався у доставці.

Дідрік раптово спохмурнів:

– Слухай, в якості невдалого жарту отой кругляк ще якось витерпіти можна. Але якщо ти вирішив, що це замовлення для мене, то це навіть якось образливо!

Напевно, обличчя Райдена можна було використовувати як малюнок в енциклопедії на сторінці «Подив», тому Дідрік зглянувся, і продовжив:

– Ми з тобою хто?

– Ювеліри, – невпевнено відповів хлопець.

– Е ні, друже, ми не просто ювеліри, ми магістри! Ти бачив магістра, який би став працювати… з цим?

– А що не так? Якесь напівдорогоцінне каміння, треба глянути у довідник, – Райден придивився до вуглинки уважніше. – Не пам’ятаю, на що це схоже, але ж це не простий камінь.

– Яка різниця? Я можу тобі по пам’яті назвати з десяток різновидів чорного обробного каміння, і жоден, –  жоден, чуєш? –  не входить в Велику сімку благородних каменів! Так що моя тобі порада – жбурни ту каменюку в річку, і забудь.

– Як так, викинути? Це ж все ж таки коштовний камінь, просто… не такий благородний, – здивування ювеліра не мало меж.

– Ну я ж викинув, – знизав плечима Дідрік. – Я того кур’єра загнав за хмари, коли оте побачив серед своїх сапфірів.

– Так, стоп. Виходить, кур’єр все ж таки спочатку віддав його тобі? – Райден помахав шовковим мішечком з камінцем. – А ти…

– А я, як тільки побачив… оце, ткнув назад лантух тому поганцю. Він там щось белькотів, що камінь може бути цінним, але, ти ж сам його бачиш. Де там цінне? Буду я ще слухати якесь хлопчисько, теж мені, гемолог знайшовся, – і Дідрік роздратовано гмикнув.

– Стій, а лист з адресою замовника чи хоч би ім’я замовника було? Може, просто повернули б власнику, – відверто кажучи, перспектива обробки такого кам’яного непорозуміння Райдена теж мало приваблювала. От рубіни або смарагди – це інша справа.

– Та не було там нічого.  Ні адреси нема, ні ім’я. Слухай, чого ти собі нерви псуєш? Підпису про отримання пакунка немає, ні мого, ні твого. Теоретично, ти нічого не отримував. Так що просто викинь. Не хочеш викинути, віддай комусь цей непотріб, навіщо свій час витрачати?

Так, робота з синіми корундами вабила Райдена до майстерні. До того ж, новий шліфувальний верстат чекав на випробування. І півдня вже витратив на біганину по адресам! Але викидати ту вуглину, просто тому що це не перлина або діамант?  Це якось…жорстоко.

– Не можу я так. Піду до пана Каспара, може, він порадить, що робити, – зітхнув Райден, прощаючись з другом.

– Ну, не можеш, так не можеш. І кортить тобі возитися зі сміттям! – пирхнув Дідрік, голосно грюкнувши дверима майстерні.