– Пане Емерісон! Пане Емерісон! – до кав’ярні заскочив жвавий хлопець, злякавши пару господинь, які зробили зупинку на ранкову каву на шляху до ринку. На ньому була форма кур’єрів копальні «Руда і каміння», а в руках декілька пакунків.
Тріша, зайнята полюванням на сонячного зайчика, якого по рецепту треба було додати до кави під час помолу зерен, махнула в сторону розгорнутої газети, яка стирчала над невеличким столом:
– Он де твій пан Емерісон, по вуха у ранкових новинах!
І справді, за газетою «Ювелір сьогодні» знайшовся Райден. Він поринув у розгромну статтю відомого магістра Лідмора Стужвільсона. На днях той як раз закінчив оздоблення церемоніальної діадеми для кронпринцеси Євгенії, і факт праці на такого замовника підніс його авторитет до небес. Схоже було, що його жорстка рецензія на новий спосіб обробки аквамаринів перекреслила і перспективи технології, і репутацію новатора.
На стіл перед читачем грюкнули три пакети, розплескавши вже холодну каву.
– Пане, щотижнева пошта від копальні! – донеслося вже від порогу кав’ярні, і кур’єр зник з поля зору, наче і не було його.
– І куди так квапиться? – здивувався майстер, складаючи газету. – Навіть накладну на підпис не дав.
– Що, нові камінчики на обробку? – запитала Тріша, докірливо подивившись на недопиту вистиглу каву і поставивши нове горнятко зі свіжим запашним напоєм. – Ось, сонячна кава, новий рецепт, спробуй!
– Так, позавчора відправив запит на нову партію… Ммм, смакота! – і після добрячого ковтка майстер почав розгортати пакунки.
– От так чудасія! – засміялася Тріша, побачивши ошелешене обличчя Райдена. – Тепер у Коріндоні навіть вугілля треба огранювати?
З розв’язаного шовкового мішечка на стіл і справді випала вуглинка розміром з волоський горіх. Кострубата, чорна, як крукове перо, і трохи блискуча. Серед коштовного каміння вона виглядала, як чийсь невдалий жарт, яким вона напевно і була.
– Що за дурниці! – обурився ювелір, розглядаючи вуглинку з усіх боків. – Зараз же напишу листа власнику копальні, щоб більш прискіпливо наймав робітників! Ось так-так, недарма ж той кур’єр не став чекати, поки я відкрию пошту!
Він почав читати супроводжуючий лист до замовлення. Звичайно, там ні слова не йшлося про те непорозуміння, яке тепер лежало на краю стола.
– Слухай, щось ця вуглинка на вугілля не схожа. Пальців не бруднить, на дотик не така. Ой, а це що? – І Тріша, яка тримала в руках камінчик, дістала з-під сапфірів клаптик паперу. Судячи по плямам, до цього часу він був приклеєний до мішечка.
– «Сподіваємося на вашу майстерність і уяву!», – голосно прочитала вона напис на папірці. – То може це не жарт, а замовлення?
Райден більш пильно обдивився вуглинку і зітхнув:
– Припустимо, це якийсь напівкоштовний камінь. І що з того? По-перше, немає адреси замовника, по-друге, немає вказівок, що з нього має вийти. По-третє, не маю уяви, що це за камінь і як з ним працювати. І взагалі, напевно, це якась помилка, бо на цій копальні зроду-віку добували лише сапфіри, а вони чорними не бувають.
– Може, кур’єр переплутав адресу? Може, це якесь важливе замовлення, і майстер чекає на каміння, а воно тут? – захвилювалася дівчина.
– Ну тоді зараз віднесу камінці до майстерні, і сходжу до колег, запитаю. Я знаю, з ким ще співпрацює ця копальня, – ювелір знизав плечима і з деяким смутком поглянув на сапфіри. Вони з докором демонстрували йому необроблені поверхні, і сама думка про те, що не вдається одразу ж стати до роботи, трохи бентежила. Але слово не горобець.
– Так і знала, що сонячні зайчики можуть навіть тебе збити з робочого настрою! Назву нову каву «Авантюрин»! – засяяла Тріша.
– Все, подруго, більше на мені нові рецепти не випробовуй! – засміявся хлопець. – Раптом я оговтаюсь вже на палубі корабля, що йде в навколосвітню подорож?