Грибний сезон

До мене зайшла медсестричка Зіна. Вона була з іншого відділення. Але дуже хотіла порадитись. Її історія була дуже неординарна і цікава.

Довго і марно грав ранковий будильник на телефоні. Лірична мелодія, обрана онукою, радше заколисувала, ніж бадьорила. Він вимикав будильникову колисанку, а в перервах додивлявся сни. Нарешті спромігся розплющити око і глянути, котра година. П'ятнадцять по четвертій. У кімнаті темно і так холодно! Зіночка згорнулась клубочком до стіни. Як же солодко вона спить! І як би він солодко спав, аби не грибний сезон. Він уже немолодий. Але любов до грибів, майже патологічна, щодня тягне його до лісу.

Борис Микитович заходився збиратися. Камуфляжні штани, светр, камуфляжна куртка, гумові чоботи… Випив гарячого чаю, взяв зібраний звечора рюкзак і тихенько вийшов із дому. Ледве не наступив на Барбоса, як замикав двері. Пес радісно крутився біля його ніг.

– А що, Барбосе, ти сьогодні зі мною?

Небо стрімко світлішало, скидаючи футляр ночі. Барбос жваво петляв серед трав'яних заростів лісу і був абсолютно мокрий – росяно, надто росяно було цього серпневого ранку. Прохолодні видалися дні. Зате грибів – тьма-тьмуща! Борис Микитович раз-по-раз хапався за спину: не встигав розгинатися, зрізаючи гриб за грибом. Він бачив, що сьогодні перший на цьому гриботреку, і дуже тішився. Вже друге відро заповнювалося вщент. Але з лісу йти не хотілося. Якось швидко відбувся цей грибний променад. Борис поглядав на стежку, що вела додому, і невдоволено кривився.

– Та й що, що грибів набрав! Що я не можу просто погуляти?!

Лісове повітря розпирало радістю груди, обнулило набрані роки. Як хлопчисько, застрибав Борис стежиною углиб лісу, а за ним помчав ошаленілий від нових планів хазяїна Барбос.

З глибини хащів запахло димом. Дивно: невже в цих краях бувають туристи? Борис потяг ніздрями запах вогнища. Так, це багаття. Цікаво було б подивитися на цих мандрівників! І він рушив на запах.

Невдовзі почувся дитячий лемент. Цікаво-цікаво! Туристи-екстремали, що подорожують з дітьми! Борис Микитович завжди дивувався витривалості і сміливості молодих батьків, які не боялися підлаштовувати дітей під свої плани, а не чекали, поки вони досягнуть хоча би підліткового віку…

Дитячі верески наближалися, ще мить – і на Бориса Микитовича налетів хлопчак років шести, а за ним з лісової гущі вибігла трохи старша дівчинка. Діти різко замовкли і почали задкувати.

– Привіт, малеча! – Борис ласкаво всміхнувся дітворі.

– Привіт… – несміливо відповіли діти.

– А що ви тут робите?

– Ми граємося! – Дівчинка діловито підняла носика догори.

– Ого, як ви далеко зайшли! Де ж ваші батьки?

– А ми не зайшли далеко! Тато наш зовсім не далеко!

– Він там! – Хлопчик показав рукою вглиб лісу.

– М-м-м, ясно. А можете мене провести до вашого тата?

– Ходімо!

Діточки побігли нещодавно протоптаною стежиною. Борис Микитович рушив за ними. Біля вогнища сидів бородатий чоловік, років тридцяти п’яти. Він перемішував щось у казанку. Побачивши Бориса, здивовано підвів брови.

– Доброго ранку, шановний! – Борис Микитович мав особливий шарм і до кожного швидко знаходив ключика у скарбниці своєї душі. Чоловік встав, обтер ганчіркою руки, підійшов до Бориса, простяг руку. Незнайомці привіталися під цікаві погляди дітей.

– Добрий ранок, – привітно і водночас сухо мовив незнайомець.

– Мене Борис Микитович звати. Я місцевий грибний чемпіон.

– А я Ігор. Не грибник. Колишній інженер.

– Дуже приємно. Не знав, що у нас бувають туристи. Ви звідки приїхали?

– Та ми не приїхали… Ми місцеві.

– Справді? Не бачив вас у наших краях. А я ніби всіх знаю. Маленьке у нас село.

– Та ми не з села. Ми тут живемо, в лісі.

Борис широко відкрив очі.

– Ви перший, хто натрапив на наше житло, – Ігор усміхнувся.

– Ви мене здивували.

– Розумію. Не кожного дня зустрічаєш людей, які живуть у лісі.

– І давно ви тут?

– Та вже роки чотири… Ви сідайте, я вас супом пригощу.

Борис поставив свої грибні відра і сів на поліно напроти Ігоря. Той клопотав над казанком. Поглянув на дітей:

– Зголодніли?

Діти, що несміливо стояли поряд, закивали голівками.

– Ідіть беріть тарілки. А де Стас?

– Спить.

– А, ну то хай спить. Хто спить, той їсти не просить.

– Дозвольте поцікавитись: у вас троє дітей і всі з вами в лісі?

– Ні, не троє, а четверо. Ще є восьмимісячна Іринка. Спить зараз.

Ігор подав Борисові тарілку супу:

– Прошу! Смачного!

– Дякую! М-м-м! Який суп! Ви молодець!