Санечка

Кривоногі пристосовані до різних умов виживання. Особливий еволюційний вид міцних духом жінок. Це тоненьких прямоногих носять на руках, возять на мерседесах і бентлі, дивляться, аби їх вітром часом не здуло. Гордитися треба Санечці! А вона щоразу давиться слізьми, несучи з Ашана повні важкі пакети. Хіба така крихка тонконіжка змогла б це зробити?!

Санечка – молода медсестричка, звичайна дівчина зі звичайної родини – як нас привчили думати про звичайність. Але насправді вона ходила ногами по землі, а головою по небу. Світла і віруюча людина, не від світу цього. Вона інтуїтивно знала, що важливо вміти висяявати любов. І висяявала. На людях. А вдома…

Вдома Санечка була зневірена. Але етапно. Етапно – вірила, етапно – зневірювалась. Бо… Вона завжди зверталась у пустоту. В пустоту сердець, які не могли запропонувати їй присісти навіть на стілець – настільки порожніми (чи забитими до верхів) були їхні серця. Ні, вона не була легковажна в спілкуванні. Вона була надто серйозна. І закохувалась у людей надовго. Однак щоразу невдало.

Часто засиджувались до ночі у переписці з другом Славком – колишнім хлопцем, який став братом після згасання почуттів.

– Якщо віриш, що знайдеш хорошу людину – то знайдеш, – запевняла Славка Санечка.

– Ну вірив-вірив... А толку? – скиглив буквами Славко. – Ну ось Оля – непогана. Але ось так веде себе… І православна людина наче…

– Справа не в православ’ї, а у щирій вірі. Треба вірити, як діти. Без стереотипів. Олю ти не переробиш.

 – Я щоразу намагаюся вірити в краще в людях. І що? Мені вони постійно доводять, що всі зраджують, обманюють – ненадійні, словом. Тому в мене чим далі – тим більше апатія до життя…

– Треба вірити, що зможеш збудувати хорошу сім’ю, що будуть діти. І ти отримаєш по вірі. Коли ти розчаровуєшся – це не віра, це АНТИвіра. Ти ВІРИШ у те, що не вийде нічого хорошого. Це легко. А важко вірити, що буде все добре. А діти так і вірять. Євангеліє так і вчить – бути як діти. Без сміття в голові, яке заважає сприймати все легким серцем. Всі зневірюються. Тому з віком люди опускають руки, вірять, що все погано. Це загальна хвороба. Поглянь на людей у віці, мало хто світиться позитивом. Переважно люди у віці похмурі. А поглянь на молодь, яка сповнена віри, яка ще не захворіла зневірою. Я теж по собі бачу, що зневірююсь, захворюю ЗНЕвірою. Все важче вірити, знаходити на це мотивацію.

– 😞

 – Але досвід показує: коли віриш по-справжньому, все виходить, – продовжувала дівчина. Я помітила, що отримую по своїй вірі. Вірніше не отримую. Не отримую справжнє кохання. До мене це дійшло. А то я все Бога винила, що допустив таке. Це я допустила. Таку зневіру…

– Проте все одно стільки болю і розчарувань… – не виходив із мінору Слава.

– А я заздрю юним – вони такі безжурні. Вірять у краще, не впадають у безодню розчарувань.

– Ага, точно, – погодився Славко.

– Дивишся – а вони сміються від душі.

– І взагалі, все в них добре. Аби лиш сесію здати…

– Прикинь! Смішні такі, над екзаменами тремтять. А так – все зашибісь, – усміхалась смайликами Санечка.

– А я б і зараз трусився сильно над сесією…

– Але воно якось затишно – в тому тремтінні над екзаменами, в тій безтурботності. Я шукаю ці куточки щастя і затишку. В дрібницях. Буває, сидиш на лавочці з томатними сухариками, +2, вітер повіває, а тобі добре. Гризеш сухарики, прогризаєш своє життя, дивишся збоку, ніби в 3D. І все так стає зрозуміло. А від того спокійно, і вже лавочка перетворюється на куточок щастя. І начебто ось воно – щастя, в цьому моменті. Проте часом відчуваєш пустку: дуже вже хочеться до того, в чиїх обіймах ніколи не буде ні тісно, ні задушливо, в чиїх обіймах, і у фізичному, і в духовному розумінні, буде в спеку прохолодно, а в холод – тепло, з чиїх обіймів не захочеться випручатися і до яких завжди буде хотітися…

Вони розмовляли подовгу, філософствуючи про недосяжне і умоглядне.

– Ті, хто помер, в майбутньому вже воскресли, – міркував Славко літерами про таємниці буття і небуття. – Це переміщення в часі тілом. Воно розкладається на частинки, а потім збирається. Ніби машина часу. Тільки через тайну смерті. Для земної свідомості – це подорож у часі.

– Так, напевно, так і є, – погоджувалась Санечка. – А загалом, якщо подумати, ми повинні жити тепер, а не в іншому часі. Минулого вже нема, а майбутнього ще нема. Ми РЕАЛЬНІ лише зараз. І потрібно діяти випливаючи з цього.

Їм було цікаво разом.

– Я міркував про інші всесвіти, інші галактики, інших розумних істот.

– Так? А як це узгоджується з твоєю вірою? – намагалася зрозуміти Санечка.

– Зараз поясню. Чому не допустити, що крім нас, Бог створив і інших дітей? Навіть люди часто не обмежуються одним дитям і народжують інших дітей, яких також люблять і про яких дбають. Невже Божа любов така вузько спеціалізована, що могла витворити лише світ ангелів і світ людей планети Земля? Всесвіт такий безкраїй, це сучасна наука вже може вмістити. А те, що є, крім нас, інші люди, чи істоти, які володіють волею, розумом, живою душею – наука поки не приймає. Офіційна. Але офіційне завжди на кілька кроків позаду того, що відкривається вірою. Страшно мені приймати, що ми таки не єдині. Але сьогодні ось таке мені прийшло. Згадав, як Петро спитав про Іоанна в Ісуса. І йому було сказано: що тобі з того, що Я хочу, аби зостався, поки прийду? Ти за мною йди. Тобто в кожного свій шлях. І що мені з того, що Бог міг створити не одну населену планету, а то й може не один Всесвіт, не одну реальність… А вони в своєму багатоголоссі з’єднуються, взаємодіють невідчутно одне для одного, але на славу Божу. Ми дорослішаємо. Чим вище піднімаємось, тим ширший кут зору. Дитина бачить світ вузько, потім усе більше предметів і явищ вона здатна охопити. І людство поступово дорослішає.