Вершники соняшників

Чутки про мої незвичні здібності швидко ширилися роддомом. З усього пологового і післяпологового почали зазирати зацікавлені легковірні жіночки і скептично налаштовані дами.

Прийшла і Михайлина Михайлівна. Завідувачка гінекологічного відділення. Дуже поважна, сива пані, їй роки рокенні. І все ніби в житті влаштовано. Все при ній. Дім, родина, знатна робота попри пенсійний вік. За нинішніми мірками – успішна літня жінка. Але душею Михайлина Михайлівна – з покоління вершників соняшників, і їй уже мало спокійно в цьому постійно квапливому, діловому часі, коли нашвидкуруч  усе. Лиш залипання у смартфонах і ноутбуках неквапливе, майже вічне.

А її особистість формувалася тихо і неспішно. Коли жити було цікаво. Саме жити, а не спостерігати за життям через екран.

Осідлавши кудлаті соняшники, вони мчали далі від східного вітру. Вільно вигукуючи, фантазуючи, помережуючи природний простір своїми енергіями. А простір виліплював їхні душі. І рости намагалися вдячно і правильно.

А потім будували правильно родинні гнізда, сміливо долали перешкоди, розмахували руками незгоди. Такі вони – безжурні вершники соняшників, до всього вигадливі і в усьому талановиті.

Але роки повитікали з-під ніг. І вже вони живуть життям дорослих онуків – ватних, інфантильних, розбалуваних благами технологічного часу.

Мокрі обіди в онуки Галинки. Михайлина вже звикла до них. Для Галинки це ритуал: покликати бабусю на обід, накрити смачний стіл і розказувати годинами про свої любовні негаразди, поливаючи слізьми чашечку вистиглої кави.

– Та краще самій, ніж за нетакого, – голубить Михайлина Михайлівна онуку, яка вчергове розсталася з черговим чоловіком своєї мрії.

– Впізнаю твій холодильник: знов через верхню полку наскрізь видно нижню, – сміється бабуся. – Знов замовляєш їжу у кафе?

– Так… – зітхає Галинка. – Але, бабуню, мені вже 27, а все не до ладу! – знов за своє продовжує онука.

– Не вже, а лише, – лагідно заперечує Михайлина.

– Хіба? – не вірить дівчина.

– Та точно, кажу тобі! З висоти років оця твоя паніка взагалі кумедна. Та й не лише кумедна – а й небезпечна. Хіба з таким настроєм можна обрати путнього чоловіка? Ти ж ухопишся за першого більш-менш нормального. Хоч він у глибині душі тобі не буде до вподоби, не буде по-справжньому «своїм». А як тоді виправляти помилку? Деякі помилки навіть не вдається виправити, не зламавши чиїсь життя…

– А що ж робити? – зітхає Галинка.

– В першу чергу – заспокоїтися.

– А які критерії, щоб чоловік був «свій»? Як зрозуміти? – довірливо зазирає у вічі бабусі онука.

– Звісно, серце підкаже. Якщо правильно слухати. Нічого не треба особливого. От всі шукають за якимось «списком» обранця. Але нічого не треба. Тільки енергетичний взаємокомфорт, повага, здатність співпрацювати. Потяг має бути як до чоловіка. Решта – ніщо. Інтереси міняються, краса минає, гроші здобуваються і втрачаються, ви міняєтесь, бо життя крутить-вертить. Своя людина завжди підтримає, завжди відчує тебе, твій настрій. Ось такі критерії.

– Ви як дівчинка, пані Михайлино – сказала я, зчитуючи настрій сивої поважної лікарки. Вона здивовано і трохи насторожено поглянула на мене. Звісно, їй стало цікаво. Але як у таке повірити?

– Дай Боже, щоб ця іскра не згасала! – продовжила я. – Майже всі гублять це дитяче сяйво своїх душ на вітрах суворих буднів. А потім прикривають свою темряву різними філософськими термінами, постійними скаргами на важке життя і багатьма-багатьма відмазками замазують свою нездатність зберегти Божу іскру в собі. А ті, хто все-таки зберіг цей вогник, – перемогли час. Вони не старіють, вони завжди молоді і гарні. І не лише душею. Це відображається і на фізичній красі.

Михайлина Михайлівна усміхнулася:

– Дякую…

– А щодо онуки – то не журіться. Все в неї буде добре. І ви їй у цьому допоможете. Через рік. Усе в неї йтиме до весілля. Але через непорозуміння вона засумнівається. Підтримайте її, хай не сумнівається і сміливо виходить заміж.

Лікарки з цікавістю спостерігали за Михайлиною Михайлівною.

– Дякую за пораду, – відповіла вона.