Казкарька

– Галино Миколаївно, там до вас сестра прийшла, – сказала я, відійшовши від чергової хвилі переймів.

Галина Миколаївна недовірливо дивилась на мене.

– Вона в ординаторській чекає, – мовила я.

– Чого стоїте? Ідіть! – засміялась Єлизавета Петрівна. – Наша породілля поки що все вгадує.

Галину Миколаївну і справді чекала сестра Таня. Молодша на 17 років, вона була для Галини як донька. Батьки жили на Вінниччині, а Таня переїхала до сестри у Київ. Галина весь час допомагала своїй повітряній і непрактичній сестрі, яка ступила на непевну письменницьку стезю.

Вона багато мріяла, багато писала. Така собі дивачка з блокнотом.

Таня вийшла заміж за свої ілюзії, за намальований у своїй уяві портрет. І жила з цією голограмою у квартирі сестри Галі. Благо, що місця вистачало і для Галининої сім’ї, і для її. А головне – вистачало Галиного терпіння.

Таня і справді чекала сестру в ординаторській. Зарюмсана, схлипувала.

– Чаю? – спитала Галина, змірявши Таню поглядом.

– Угу…

Галина спокійно поставила чайник і сіла поряд.

– Ну, розказуй.

Таня витерла носа серветкою, пустила ще пару сльозинок і почала скаржитись.

Зірвалося видання збірки її казок. Як довго вона йшла до цього. Нарешті знайшла видавництво. Вже було все домовлено. І Таня смакувала перемогу. Однак, зовсім неждано, сталось те, що зірвало цю перемогу, що привело її до стану повної розбитості і поразки: недоброзичливці взялися за привітну до всього українського директорку видавництва. Звівши наклеп, оформили її звільнення. Всі домовленості було зірвано.

Таня була геть розбита: знову не фарт. Знов вона має переживати неуспіх і невдачу. Займати крайню, несвою орбіту, писати вірші на неблизьку тему, спотворювати свої казки під дудку замовників, подаючи їх у великі, загальні, безавторські збірки, не маючи змогу видати своє, виплекане. І знову тиша мовчання, гупання в глухі двері глухого кута. Тоді як Ірена Некропа, з якої вони усією редакцією вісім років тому сміялись, щиро дивуючись із безграмотності та безглуздості її писанини, раптом виринула в титрах кіно, замовленого і оплаченого бідною збанкрутілою державою. Подумати! А що робила вона ці вісім років?! Чому стукала не в ті двері, підкорювала не ті вершини, гаючи сили і час? І тепер, мама двох дітей, обтяжена в’язничною неспроможністю, вона намагається осмислити, чому досі не реалізована.

Часом їй здається, що вона людина, що пише в пустоту.

Чоловік геть не розуміє її «хобі». Глузує щоразу, бачачи її у творчому процесі: «Казкарька!». В кращому випадку глузує. В гіршому: гостро ранить болючими словами: «Діти голодні, а вона писульки свої пише!» Де той все розуміючий і всім зацікавлений чоловік? Невже він лишився на дошлюбному портреті? Тоді хто цей обмежений і неприємний тип? І що він узагалі робить в її житті?

Таня схлипувала. Хто, як не Галя, зрозуміє її тонку душу?

Скільки разів Таня нарікала на свою фентезійну натуру. А може, краще жити, відчувати, ніж гратися в слова? Але це ж вона. І вона так не може. Так приземлено, по-простому, без вигадництв і дивацтв. Хоча так би було спокійно і затишно. Жити на повні груди, не думаючи про всяке там, небесне.

Але тоді нащо все? Нащо всі ці таланти і вміння? А вона ж уміє. І загнуть, і вигнуть, і підстрибнуть, і підхлопнуть.

А  сьогодні їй наснилась Сельма Лагерльоф. Ніби вона з візитом у Києві. Таня ще здивувалась: невже вона жива? Розмовляла з нею по-англійськи. Напружувала звивини. А вона видавала і українські фрази. Хоча по-українськи не розуміла. А потім обійняла, чмокнула у щічку. Таня розказала, що її твори не друкують. І Сельма дала 3000 доларів. На видання книги!

– Та це всього лиш сни. А в реальності – хто б коли мені дав грошей на книгу? – нила Таня. – Все – сідаю на мітлу і вирушаю в кругосвітку!

Галя розсміялася:

– Як справжня відьма?

– Як справжня блондинка.

Галя обійняла сестру:

– Не журися. Все буде окей.

– Окей, але, мабуть, не зі мною. Не в цьому житті…

Галина Миколаївна повернулась у пологовий зал:

– А ви були праві, сестра і справді чекала мене.

Усі лікарки і акушерки, які дружно зібралися біля мене, повідкидавши свої не дуже важливі справи, заворожено дивилися на Галину і на мене.

А я, ніби в якомусь кіношному ареолі, як справжнісінький древній оракул, пророкувала:

– Не журіться за сестру. Ця її невдача – тимчасова. Скоро все зміниться. До неї несподівано прийде і грошова допомога, і пропозиції одразу з кількох видавництв. І хай не думає закидати все, сідати на мітлу і рушати в кругосвітку.

Цими словами я остаточно здивувала Галину Миколаївну:

– Але ж… Звідки ви знаєте?.. І ці слова про кругосвітку… Ви підслухали нашу розмову?

– Та вона, бідна, тут мучилась весь час! Яке там підслуховування?! – втрутилась Єлизавета Петрівна.

Всіх накрило неймовірним здивуванням. Всім неставало слів. Певно, сама Таня швидко б ухопилася за незвичайну історію з незвичайною породіллею. Та, мабуть, так колись і буде. Галя неодмінно розповість сестрі про це незвичне пророцтво. І ця історія закарбується на друкованих сторінках тепер уже успішної казкарьки.