Шаблезуба лань

А тоді мені стало кепсько, і я знепритомніла.

Розплющила очі: наді мною натовп лікарів. Радяться про щось. Всі жінки. Всі проблемні. Думки їхні роєм гудуть наді мною.

– Тиск стабілізувався, – промовила одна. Головна. Євсеєва…

Струнка красуня, метка. Ну, просто лань якась… шаблезуба.

Ніна Олексіївна Євсеєва, завідувачка пологового відділення, наганяла потойбічний страх на всіх, хто мав з нею справу. Вона мала паралізуючий вплив як на дрібних осіб, так і на високопоставлених.

Самотня. У тридцять сім з поглядом шістдесятирічної. Постійно вимоглива до себе й до всіх. Так звикла – ставити високу планку і досягати.

І постійна думка: як перерости саму себе настільки, щоб навіть у далекому неоглядному майбутньому не дорости до того росту і не сміятися потім із себе колишньої?

Їй би вчителькою… Як колись мріяла в дитинстві. Але не в тій сім’ї народилася. Не доводилось обирати між прибутковою акушерською справою і бідним вчителюванням.

Багато думаючи про своє життя, про те, що не складається так, як би мало бути, вона згадує свою базу. Садок, школу, університет… Скільки ж у цих установах змарновано часу на переварювання непотрібної інформації, через що виробилась відверта відраза до всієї цієї системи. Вона ненавиділа школу, хоча навчалася добре. В ній жила любов до пізнання, але шкільне навчання створює один величезний комплекс відрази, плюс набираєшся страхів, невпевненості, нерішучості.

У дітей крадуть час на непотрібні речі. Дуже багато часу. Щасливого часу дитинства, коли ще нема купи хвороб, проблем, коли ти внутрішньо вільний і прекрасний. Діти не стають щасливими від навчання в сучасній українській школі. І в житті воно не знадобиться це все. Це не веде до успішності. Від слідування за вказівками шкільної системи успішним не станеш. Купа часу потрачена не на те. Коли реабілітуєшся після барахтання в системі освіти і мозок починає працювати правильно, то сили вже не ті, нема заповзяття, життя минає, толку ніякого, потім старість, хвороби, кінець життя. Весело.

В країні культ школи. Куди не глянь – усі, у кого школярі, мучаться. Вчаться і діти, і батьки, і гроші здають, і на збори ходять, і все крутиться навколо школи.

Не те закладається освітою і не так.

А якби вона, Ніна Олексіївна Євсеєва, могла, то зробила б усе не так. І план у неї є.

Усі 15, а то й 20 років, які ми проходимо через усі навчально-виховні інстанції… Садок, 10 років школи, нікому не потрібної тригонометрії, геометрії, вища школа, де головні предмети вивчають лише побіжно… А потім ще й університети… Навіщо так довго вчитися? Коли його потім усе використовувати? Коли здоров’я і молодість ідуть на спад?

А якщо ти вчилася на «відмінно», розумниця-сумлінниця, а потім невдало вийшла заміж,  і все твоє життя колапсується навколо щоденних сварок-зневаги-ненависті у маленьку чорну діру, в яку засмоктується все світло, яке ти колись випромінювала…

А оцінки… Скільки сліз проливається над ними… А вони… Оцінки в школі виробляють в розумі людини купу комплексів.

Школа... Це гігант з висмоктування часу і сил з людей. Це центр, навколо якого обертаються всі і все. Старша сестра Ніни, у якої донька нещодавно народила, торочить, що та неодмінно має здати дитину до школи у шість років, адже навчання тепер дванадцятирічне, і типу не буде коли вчитися. Що краще тепер – часу більше. І постійно тараторить дочці: все, ти заміжня, забудь про свої заняття, танці, будь-які хобі, головне твоє заняття – діти. Виростиш – і будеш тоді займатися собою. І особисте життя налагоджувати.

Ніна зі співчуттям дивиться на племінницю. Вона стільки років навчалася – в школі, у виші – для того, щоб «забути про себе» і «займатися дітьми». Так само кинути всі сили на навчання дітей (а це колосальні сили), забути про себе. Цей алогізм просто не вкладається в голові! Діти вчаться багацько років, над тим навчанням киплять учителі, батьки, сама дитина, а потім – раз і викинь усе! Бо в тебе діти. Бо ти так само маєш тепер кипіти над навчанням своїх дітей. Тобто цінним у всьому цьому є лише сам процес. А те, ради чого це все робиться, – неважливо. За такою логікою для жінки в нашому суспільстві школа – це лише гігантська мильна бульбашка. І втрачання дорогоцінного часу. Комусь дуже хочеться, аби ми втрачали свій час…

Усю шкільну програму можна вмістити у 5 років. Наприклад з 8 до 13 років діти вчаться в школі. І все. Більше не треба. У 8 років переважно у всіх дітей уже розкривається максимум сил і розуму для нормального навчання.

Не потрібно перевантажувати дітей предметами і дисциплінами, які не стосуються життя. Математика – окей, але загально без заглиблення. Географія – чудово, але не абстрактні столиці африканських держав, а потрібні дітям знання географії їхніх населених пунктів, наприклад, кияни не орієнтуються в своєму місті і не вчать на уроках карту Києва. І при цьому слід поєднувати географію з історією, здійснювати поїздки – щоб діти бачили на власні очі те, що вивчають у теорії.

Школа має давати загальну картину світу зі зв’язками, з поясненнями причин і наслідків.

Плюс має бути зручний розклад. Наприклад, навчання з десятої години ранку до чотирнадцятої. У цей час прокидаються вже всі – і сови, і жайворонки. Бо згадувала себе, що була совою з самого малечку, і встаючи так рано до школи, ходила весь день бліда і квола. І не одна вона, звісно. Згадувала своїх однокласників-сов.