Парадигма ночі

Є речі, на які можна дивитись нескінченно довго: як тече вода, як горить вогонь, і як вона танцює з ним. На відео на Ютубі. Вже третій день поспіль годинами промотувала кадри тієї танцювальної ночі. Як добре, що бувають такі надзвичайні заходи, як танцювальні ночі. Любителі танців звечора до рання насолоджуються танцем на подвір’ї музею. І Іра з Денисом танцювали майже всі танці. І всі – у парі.

Вальс… Знову й знову згадувала, як то було. То був найсолодший у світі вальс. Ніколи в житті і ні з ким не було такого солодкого танцю. Вона кинулась у вир.

Як хороше було скупатися в цій ріці танцю з ним, зануритися, прохолодитися, насолодитися. І вийти з післясмаком.

Дивовижні сосунки, яких вона ще не зазнавала. Гарячі й водночас цнотливі. Вона купалась у спогадах про солодкі дрібниці, яких було так удосталь у тій танцювальній ночі. Була вдячна за кожний порух і мить. Смакувала його палкі погляди і свої млосні відчуття. Зависала біля екрану, перемотуючи кадри з чужого відео, де вони разом. Лежала на дивані, гортаючи в пам’яті своє власне відео, відео своїх вражень.

Вона сяяла, пригортаючи до свого обличчя погляди колег на роботі, друзів, простих перехожих. Це була невидима окриленість щастям, яку помічають навіть найчерствіші.

А Денис, не полишаючи її надовго, заливав нові відео вражень в її сердечну пам’ять.

З часом він захотів стати ще ближче. І Іра дозволила йому. Їй теж дуже хотілося близькості. Вони потонули одне в одному, відчуваючи невимовну повноту почуттів. Це були довгі солодкі ночі без сну і складні для організму дні на каві.

Вона з жахом прокидалась від любовного п’янкого сну, хапала ротом повітря дійсності, щоб, озирнувшись довкола, знов пірнути в океан кохання, який захлеснув їх обох теплими й звабливими хвилями.

І в один день її занудило. Нудота підкочувала і відступала. Паморочилось у голові. «Напевно, через постійні недосипання», – думала Іра. Доки їй, суперпрофесійній лікарці-гінекологу зі значним стажем, не прийшло осяяння: вона – вагітна…

Дотанцювалися…

Одне діло – танці з набагато молодшим юнаком, але інше діло – дитина… Зіпсувати життя юному хлопчику, який недогуляв, недожив, недовідчував подих свободи… Ось так взяти і перекреслити всі його надії, плани, сподівання… Ні! Вона цього не зробить!..

Відром холодної води вона того ж дня вилила на нього своє: «Ми не пара». І вимкнула телефон. Ридала, лежала, корчилася від душевного болю…

Не прийшла на танці. Узяла лікарняний на роботі. Замкнулася від усіх. Він дзвонив в її двері, ніби в пустку. Сама не розуміла, як їй вдається бути такою твердою у своєму рішенні…

А за кілька днів вона вийшла на роботу, зодягнувши маску байдужості. І прийшла до мене на пологи.

– Іро, не кидайте його… – простогнала я, ледве видушивши зі свого нутра цю фразу.

Іра завмерла, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

– Кого… його? – розгублено спитала вона.

– Дениса… – слова народжувалися з мене не з меншими потугами, ніж моя дитина.

Іра спалахнула рум’янцем.

– Не зважайте, Ірина Семенівна. Наша породілля сьогодні віджигає, – засміялась Єлизавета Петрівна.

Але Іра навіть не посміхнулась. Вона застигла і серйозно дивилась на мене.

– Я кажу правду. Не кидайте його… Він зробить вас щасливою. По-справжньому… І дитинці буде радий, і батьком їй буде найкращим… – прохрипіла я і заплющила очі. Наступна хвиля переймів змусила мене переключитись на інше.

Лікар і акушерка тримали мене за руки. А Іра стиха позадкувала і непомітно вийшла з родзалу. Вона притулилась плечима до стіни, намагаючись знайти опору і шукаючи думками точку реальності. Бо те, з чим вона зустрілась у родзалі, не було схоже на дійсність. Вона тихо заридала. Відтак дістала з кишені мобільний і подзвонила Денису…