Нісенітник

Скромна з виду акушерка Аня, прискала пустотливими іскорками, певно, щось згадуючи. Думками вона була не тут. Згадувала про свого Макса…

Вона любила його за те, що він не дозволяв їй носити пірвані колготки.

– Ти знов у пірваних колготках?

Він давав їй гроші завжди. На колготки. Яка ж це мила любов! Вона – творча, вітропоривна, могла забувати, а він хотів, щоб вона була у цілих колготках. Завжди. І завжди давав їй гроші. Такою була його любов. І це було взаємно.

Він був перфекціоністом. Простим, звичайним, розхлябаним людям складно бути з такими. Але він оберігав її від свого перфекціонізму. Він настільки міцно її любив, що звів для неї фортечні стіни, які вберігали її від його надмірної любові до ідеальності.

Але так стало лиш віднедавна. А доти вони лиш дивилися. Одне на одного. Вона була кумою його друга Ігоря. І познайомились вони п’ять років тому на хрестинах Владика. Тоді Аня ще була заміжня. Нещасливо заміжня з двома дітьми. І Макс відкидав думки про Аню, що огортали його п’янкою хмарою після кожної їхньої зустрічі. Він намагався потрапити на кожний сімейний захід Ігоря і Влади, де могла бути Аня. Це було щось ірраціональне, непідвладне розумному поясненню, що з часом переросло в ритуал. Заходячи в дім кумів чи підходячи до гурту в домовленому місці на вулиці, Аня найперше зустрічала живі очі Макса. В той момент вона відчувала себе найжаданішою жінкою на світі. І хай це був лише момент, за яким слідувала стримана поведінка Макса, але це було так справжньо і солодко, що Аня, яка вже давно втомилася від нещасливого подружнього життя, окрилювалась і наливалася силами жити. Їй так хотілося продовження. Але вона розуміла, яка велика прірва між нею, між її життєвими проблемами, і цим успішним, талановитим, ідеальним молодим чоловіком, який до своїх тридцяти років не зміг знайти гідної обраниці. До всього ж, Макс був дуже стриманим у спілкуванні. І, залишаючись наодинці з ним, Аня не могла дібрати слів. Часто вони занурювались у незручне мовчання, чекаючи рятівної появи кумів.

І так було всі п’ять років. Вже й Аня розлучилась, а Макс усе лиш дивився. Ні, вона не через нього розлучилась. Її шлюб зав’яв, ніби трояндовий кущ, який посадили, але поливати забули. У неї лишились діти, своя квартира у Києві, підтримка батьків, робота в пологовому будинку і… надії. Надій вона не полишала ніколи. Попри побитість життям, оптимізм струменів у ній досить жвавим ключем.

І в надій є властивість справджуватись.

 – Хто відмінив літо??? – скаржилась Аня, гуляючи з Владою і Владиком у парку, застібаючи крайні верхні ґудзики джинсовки.

– А таке воно потепління, глобальне, – зітхнула Влада. – Ань, я тобі тут дещо маю дати для зігріву душі в холодні червневі вечори.

– І що це за грілка така?

– А одна приятелька, актриса, подарувала два запрошення на виставу. Але нам з Ігорем не виходить піти. То, може, ти підеш? Візьмеш когось.

Аня майже застрибала. Надії залоскотали п’ятки, змусивши чимшвидше попрощатися з кумою. Нетерпляче дочекалася вечора і відкрила мессенджер. Звісно, вона пам’ятала, що він ніколи не погоджувався на жодні її пропозиції провести час наодинці. Та руки самі знайшли в контактах його нік: «Нісенітник». Знов згадала, як він пояснював їй, чому так назвав свій профіль у фейсбуку. Усміхнулась. А може, ні? Але бадьорий оптимізм переміг. І на превеликий подив Ані – він погодився! Відповів майже одразу. Макс відповів одразу, і відповів «так»!

Вони сиділи на лавці після вистави. Пили сік, заїдаючи печивом. Усе в Макса було оригінальне: він полюбляв купувати максимально натуральну і максимально смачну їжу, навіть коли це стосувалося печива і соку з пачок. Навіть тепер їй було з ним складно. Розмова не клеїлась. Допили сік. Аня нахвалювала пригощання. Макс приймав це як належне. Порожню пачку витиснув і максимально склав.

– Ух ти! – вигукнула Аня. – Не звикла до такого. Ми всі якось просто викидаємо завжди пачку, не згинаємо…

– Нічого дивного, – спокійно мовив Макс. – В цивілізованих країнах так роблять. Раціональне викидання сміття. А дикі племена Радянського Союзу пачку від соку не вміють викинути.

Аня розсміялася:

– Дикі племена Радянського Союзу?!

 Макс спершу дивився на неї своїм завжди серйозним поглядом, але не втримався – і теж заусміхався. Напевно, саме тоді щось переломилось у їхньому спілкуванні. Запобіжник був знятий з їхньої дистанції, і все накопичене роками тепло вилилось у несподівані обійми. Він більше не міг її відпустити, обгортаючи своїм теплом кожен її день.

– Аню, вам дуже пощастило з Максимом, – простогнала я.

Аня здригнулася, не вірячи своїм вухам.

– Але будьте обережні. Він не пробачає зради. Якщо одного разу оступитесь, шляху назад не буде, – мені пересохло в горлі, але дуже хотілося донести до Ані важливу інформацію і не забути нічого, що раптом мені відкривалося.

– Але звідки ви знаєте… – почала дивуватися Аня.

– Бачу… Хочу попередити вас… Через рік, весною, у вас з’явиться прихильник. Женіть його від себе. Він не матиме серйозних намірів. А от Максима через нього можете втратити, якщо не проявите пильність.

Єлизавета Петрівна витріщилась на Аню. Та стояла мов зачудована.