Початок нового життя

На нас вже чекали. Енді був дуже схвильований , схоже , що він бачив ту сцену. 

• - Вайлет! Давно не бачились,- як завжди усміхнувся хлопець.
• - Так , ти правий. - опустивши голову відповіла я.
• - То це і є новий господар ,- промовив старий чоловік з довгими сивими волоссям та бородою,- Я ректор академії Вітрів. Мене звуть Стефан Гренж. Ти будеш навчатися тут під моїм керівництвом. Я вірю що ти станеш видатною особою ,- по доброму усміхався дідусь , чомусь він мені подобався.
• - І не тільки під його керівництвом , - звернувся другий чоловік , який нас зустрічав, він був вже солідного віку , але виглядав дуже добре, мав трохи сивувате волосся , але його жваві очі-вогники , не давали думати , що цей чоловік вже майже дідусь, - я також допомагатиму тобі з освоєнням в нашому вимірі. Мене звуть Юліан Гронд. Я дійсний голова освіти Нового виміру. Дуже приємно познайомитись, - чоловік протягнув свою  руку , я потиснула її і вирішила , що потрібно якось йому відповісти , перше враження як не як.
• - Вайлет ... Еее... Або просто Лея.
• - Ходімо , дитя, нам ще багато потрібно тобі показати і розповісти- звернувся до мене Стефан.
• - Давайте спочатку дамо Вайлет відпочити. Все таки ми були в дорозі. Її кімната вже готова?- заговорив Тедіас.
• - Так готова , - заговорив Юліан -але ми вирішили, що краще їй виділити якийсь особистий простір , трохи відгорожений від інших студентів. Місця всерівно вистачає.  Ти житимеш у тій вежі , де тебе знайшли хлопці. Нехай вони тебе проведуть , а ми поки що перевірим як там підготовка аудиторій.
•  
•    До потрібної вежі ми дістались доволі швидко. Моя вежа складалася з п'яти рівнів. На першому знаходився той самий кабінет. Неподалік від дверей у стіні був пробитий прохід. На другому була невеличка бібліотека , на третьому   вітальня   з великим каміном. На четвертому були ванна та гардероб , а на самій верхівці , під самим дахом - спальня.  У всіх кімнатах ,окрім кабінету та бібліотеки  , меблі були не розставлені. Мабуть вирішили , що я сама захочу облаштувати своє помешкання. І знаєте , вони були праві.
• - Ви ж допоможете мені все розставити ?
• - А куди ми дінемось ?- відповів Ендрю.
• За кілька годин кімната була готова. Серед меблів які мені видав невідомо хто були : ліжко , стіл , крісло , невеличка шафа , велике дзеркало , і два нічних столики. Цих меблів вистачало , але щоб заповнити весь простір кімнати їх було малувато. Було непросто ,зручно розмістити всі меблі , так щоб не закривати жодне з семи вікон.
• Відправивши мене відпочивати , хлопці пішли облаштовувати вітальню. За вікном виднілася ліс і синє море ( чи океан ?). Навколо була така тиша ... Невже тут і справді гарне місце для академії? Та яка вже мені різниця ? Як є, так є. І мабуть не варто щось міняти. Мені дуже хотілося побачити ці стіни наповнені галасом студентів. Важко уявити як в цьому пустинному місці знаходяться багато людей.
• Все таки вирішила скористатися порадою хлопців і завалилася спати. Мені снилося як я літаю , як підімною шумлять хвилі, а над головою кружляють зірки. Я відчувала як мої крила огортає потік холодного нічного повітря.
• Прокинулася я вночі. Одне з вікон було відчинене , а на підвіконнику стояв піднос з їжею. Ех такий гарний сон перервався. Поставивши піднос на стіл я почала їсти.
•   Згодом помітила велику скриню яка стояла біля дверей. На ній також лежали подарунки які мені принесли хлопці. І чому я їх досі не розпакувала? В скрині був одяг. Різні сукні , плащі , взуття , також був і звичний для мене одяг: джинси , кофти та футболки. У скрині я знайшла і маленьку скриньку з ключем-кулоном. Я вже і забула про нього. Але чому цю скриню не залишили в гардеробній поверхом нижче ? Але щоб шафа не пустувала вирішила все таки скласти речі туди. Від нічого робити взяла подарунок Тедіаса і пішла оглядати свої "володіння". 
•  Як виявилося гардеробна теж була забита речами. Тут , здавалося, можна знайти що завгодно. Кімната теж була просторою , але було значно менше вікон.  А от ванна мене здивувала ще більше. Я очікувала побачити , щось з того що показують в фільмах про середньовіччя. Та мої найстрашніші побоювання не збулися. І це на краще. Поверхом нижче була вітальня. В вітальні особливо виділявся камін. Він був майже білосніжний. Зараз у ньому не палахкотів вогонь , хоча мені б дуже хотілось це побачити. Навпроти каміна стояв невеличкий дивани , і два крісла , застелені  шкурами. На невеличкому столику біля дивана стояла ваза з квітами. Також в кімнаті стояв чорний рояль. Було багато підсвічників. Також висіли картини. Вся кімната була якоюсь теплою , в багряних тонах , на відміну від моєї спальні , вона була синьо- сіро- білою. Та наскільки я помітила тут взагалі полюбляють сині сірі та білі кольори , всіх можливих варіацій. Всівшись в одне з крісел я розпакувала пакунок. 
•  
•  Це був той самий браслет! Той на який я задивилась на вітрині. Невже він помітив? По розміру він підходив ідеально. Стріла двічі обвивала мою руку. А завитки прикрашені камінцями зпліталися в магічний візерунок. Яка ж все таки краса ! І дивно чому моя уява так розігралася тоді? Аж всяка дурня в голову почала лізти !
•   
•    Наступного дня до мене знову прийшли брати. Ніби конвой взяли мене попід руки і потягнули до їдальні що розташовувалась поверхом нижче. Весь час вони розмовляли про не зрозумілі мені магічні і не дуже , речі. То про політику , то про мага втікача , то про якісь  крилаті перегони. Від цієї розмови я швидко втомилася. Мабуть , давалось в знаки моє не дуже вдале випробування.
• Їдальня. Це був величезний зал. Посеред залу сплелися в одне могутнє дерево п'ять менших. Це дерево було срібного забарвлення на ньому не було звичних зелених листків , замість них з тоненьких гілочок звисали тоненькі ниточки ,густо прикрашені біло - синіми краплинками .  Дерево виглядало з за стін замку , і було накрите скляним куполом. Навколо дерев були розставлені  круглі деревяні столи і стільці.
• З заціпеніння мене вивів оклик Ендрю.
• - Воно справжнє?!- одразу запитала я в хлопця.
• - Так , але настільки старе та життєлюбне , що доки вітки росли до гори то стовбур почав розсипатися. Тоді його покрили сріблом і зачасували , щоб так зберегти його велич. Обирай столик.
• - Давай той який найближче. Хочу роздивитись це диво.
• - Я тебе розумію , коли вперше побачив його то також хотілось роздивитись.
• Ми підійшли до найближчого столика , біля дерева.
• - Чого б ти хотіла зараз? - запитав мене Тедіас.
• - Гарячого не солодкого чаю та круасанів з ... Шоколадом.
• - Добре , а тепер закрий очі та уяви що вони стоять перед тобою,- продовжив Тед.
• Я так і зробила , як найчіткіше уявила три запашні круасани на білій тарілці , і чашка чаю.
• Коли я відкрила очі бажане стояла на столі , і Тедіас навіть встиг вкрасти одного. Енді забажалося овочевого рагу з м'ясом , а Теду прийшлися до вподоби і мої круасани. Після цього мене провели до кабінету ректора , що знаходився в протилежному кінці замку.
• Сивочолий дідуган сидів у затишному , невеликому кабінеті , всюди лижали книги та папери. В шафах теж лежали купа всього. Була ще полиця з різними зіллями і маленьким чорним казанком.  В кабінеті було наче вдома. Дідусь сидів на канапі попиваючи каву і щось читаючи. Та помітивши мене одразу відклав папери.
• - Вайлет! Нарешті ти прийшла! Ті пройдисвіти знову тебе катували ?
• - Ні , що ви. Ми просто снідали , та й мені хотілось трохи освоїтись в цьому місці.
• - Ну це нічого. Я покликав тебе для однієї важливої справи. Як ти і сама розумієш , для найвідомішої академії , лісиста місцевість зовсім не підходить, - сказа Стефан.  
  - Так , але що ми можемо зробити. Замок так запросто не перенесеш. 
  - Хто сказав ?! В твоєму світі , звісно, таке здійснити неможливо, але в нашому можливо майже все.
• - Тобто?
• - Ми перенесемо замок туди куди ти забажаєш. Тобі потрібно тільки детально уявити куди саме.
• - І як я це зроблю? Я ж майже ніде не бувала.
• - Гарне питання. За допомогою живих фотографій.
• - Живих фотографій ?
• - Частинка часу або простору захована в фотокартці. Щось на кшталт часової петлі , але в сотні раз простіше. Я зараз дам тобі 5 таких карток , і ти обереш одну з них , а що робити далі я тобі  потім  розповім.
• І справді на моїх колінах з'явилося п'ять карток.
• Одна з них показувала вуличку. Інша простору галявину на березі озера. Наступна показувала високу скелю з пустим майданчиком для дуууже великої споруди. Тако ж була фотографія з замком над ровом , до замку вів підвісний міст.
• Наступна фотографія мені сподобалась най більше. Вітряний замок стояв на зеленій галявині , в оточені не високих дерев. Саме там я вирішила побувати.
• - Я бачу , ти зробила свій вибір, - знову озвався ректор,- ну тоді просто доторкнись напису на звороті фотографії.
• Я перевернула картку. На звороті дійсно красувався напис " Замок вітрів 10345 р."
• Лиш доторкнувшись , перед моїми очами закружляли тисячі іскор. За мить я стояла посеред галявини , неподалік від тієї доріжки яка вела до замку вітрів. Схоже замок і в той час був таким же величним як і зараз. Біля замку бродили студенти. Я підійшла ближче. Доріжка була викладена з каменю по боках її оточували квіти та кущі кулястих форм. Тако ж стояли старовинні ліхтарі. Студенти які вже почали оминати мене були усміхнені , радісні та щасливі. Цікаво вони мене бачать?
•    Я увійшла до замку. Цей і сучасний Вітряний дуже відрізнялися. Одразу було видно ,що споруда оздоблена дуже багато. Аж серце завмирало. Та не беручи до уваги оздоблення , замок залишався тим самим.
• - Може вже досить думати про цю споруду як про живе створіння? -  я здригнулася , за моєю спиною стояв високий вродливий хлопець. В нього було волосся кольору пшениці , а очі ... очі точно належали Вітряному замку.
• - Луціусе ?! - не втрималася я.
• - Так швидко впізнала... А я хотів трохи пограти , і гра обіцяла бути цікавою доречі.
• - Як ти зрозумів про що я думала?
• - Ну  я ж Господь- Боженька , я знаю все , а от думки твої я прочитати можу , ти ж бар'єр зводити не вмієш.
• - Обов'язково навчуся.
• - І що ти тут робиш ?
• - Те саме запитання.
• - Я , як бачиш , навчаюся тут.
• - Мені сказали обрати більш підходяще місце для академії ніж узбережжя ...
• - Моря. Ти ж так давно хотіла запитати , але так цього і не зробила !
• - Досить копатися в моїй голові!
• - Давай не будемо тут розмовляти , - проігнорував моє зауваження Луціус - на мене і так вже оглядаються.
• - Добре.
• Хлопець безцеремонно потяг мене в вир студентів. Йому було легко маневрувати між ними , а от мені не дуже. Та згодом ми ввійшли з ним до однієї з аудиторій. Клас був світлим та просторим , в ньому стояло приблизно 15 парт та учительський стіл. Більше не було нічого. Це чомусь дивувало.
• - То ти вирішила обрати цю місцину ? - заговорив Луціус.
• - Так , тут доволі гарно.
• - Угу , це правильно , тут спокійно та затишно, і гуртожитки не дуже далеко.
• - А хиба учні не живуть в замку?
• - Тільки до третього курсу.
• - Ясно. Чому ти так виглядаєш ?
• - Ти хотіла запитати чому я так чудово виглядаю ? Все дуже просто. Я можу підсилятися. Або оживляти мертвих , заселяючись до їхнього тіла. Вони точно нічого не мають проти.
• - А як же твоя справжня форма ?
• - Її майже ніхто не бачив. Навіть ти , коли ми з тобою зустрілись в парку , бачила мене не справжнього. І може це на краще , що ніхто не бачив мене справжнього.
• - Але тебе всерівно легко впізнати , твої очі ... таких у звичайних людей не буває.
• - Це комплімент ?- ігриво посміхнувшись запитав  хлопець.
• Коли до мене дійшло як це звучало я перетворилася на червону помідору.
• - Ти й сам прекрасно розумієш про що я , фліртувати будеш з іншими дівчатами.
• Хлопець спохмурнів та відвернувся.
• - Які ми правильні , але ж я знаю, що ти потім витворятимеш.
• - Якого біса ! - довелося стати ще червонішою.
• - Ти ж сама розумієш " майбутнє" , "можливість ним подорожувати ", " знаю все наперед " і таке інше.
• Луціус усміхався у всі тридцять два.
• - Май крихту совісті. Якщо знаєш що буде потім то хоч мовчи про це.
• - У свій захист скажу , що знаю я не все а тільки варіації деяких варіацій які ти створюєш сама ,а потім я їх досліджую , або я недосліджую , людей багато ,на всіх мене не вистачає і взагалі в тебе якесь  скучне життя.
• - Навіть не намагатимусь зрозуміти , що ти щойно сказав.
• - Це правильно , жіночому мозку ніколи цього не осмислити.
• - Що ти сказав ?! - обурилася я.
• - Ну ось...
• - Ти знущаєшся ?!
• - Ага. А ти вже й повірила. Як і всі...
• Інколи цей чоловік мене лякав.
• - Не хочеш підказати як мені повернутися ?
• - Залюбки , але спочатку хочу дати тобі пораду ... на майбутнє. Не довіряй чоловікам які до тебе добре ставляться , у них на тебе великі ,не дуже приємні , плани.
• - То тобі теж не можна довіряти  ?
• - Щоб повернутися назад просто побажай цього , а щоб перенести замок в це місце , запам'ятай в деталях вигляд двору , у тебе все вийде.
• - Ти мені не відповів.
• - А ти мені не тикай,- хлопець скуйовдив мені волосся та подався геть з класу, наздогнати його я вже не змогла , він просто щез.
•  Ще раз поглянувши в вікно я постаралась запам'ятати його. А далі просто побажала перенестися назад, так і сталося.
• Я сиділа там де і раніше , та дідуся біля мене не було.
• - Агов ?
• Ніхто не відгукувався.
• Тоді я вийшла з кабінету і попрямувала по заплутаних коридорах. Нарешті я отримала шанс трохи тут освоїтися. Брати завжди йшли швидко я за ними не дуже встигала , тому не могла нормально запам'ятати шляхи якими ми йшли , не говорячи вже про те щоб як слід оглянути все довкола. Взагалі замок був дуже гарний та багато оздоблений. Навіть коридори були затишні. Пахло чимось дуже солодким і свіжим. На стінах висіли картини , на них були зображені якісь люди події та місця. Були квіти , і живі, і не дуже. Єдине що було тут поганого, так це величезна їх кількість і запутаність. Тут було дуже легко загубитися.
• Нарешті я вийшла до головних сходів , з нижніх поверхів долинали якісь звуки та метушня.
•  
• Мені доволі довго довелося шукати нашого ректора. І коли мені це вдалося я ледь дихала , мабуть кілометрів 4 наганяла.
• - Оуу , і як ти не заблукала ?- запитав здивовано дідуган.
• - Навіть не знаю , це місце просто неосяжне.
• - Я з тобою цілком згоден. Зараз завершимо розпочате.
•   
•    Ректор клацнув пальцями і ми опинились в якійсь чорній кімнаті. Далі він знову клацнув і десь по середині загорівся промінь світла. Промінь освітлював невеличку підставку на якій лежала біло - матова куля.
• - Ти повинна принести в жертву трохи своєї крові , інакше нічого не вийде.
• Після цього чоловік подав мені довгу золотисту голку.
• Нині самі понесли мене до чарівної кулі. Якби мені не хотілось , а палець я проколола.
• - Приклади руку до кулі.
• Лунав знайомий голос десь неподалік.
• Я ледь торкнулася пораненим пальцем до предмету , а він одразу зреагував. Спочатку здавалося ніби в кулі була вода і в неї вилили щось червоне , але куля точно була кам'яна. Десь над головою почала розсіюватись темнота. Коли камінь став багряно червоним , колір почав розсіюватись , але не на довго. На заміну червоному прийшов фіолетовий , тоді в камені закружляли у вихорі ще кілька кольорів. Там були золотистий , фіолетовий , синій , білий і ще якісь кольори. Куля під моєю рукою здригнулася і почала нагріватися , вона чомусь стала чорною та блискучою.
• - Не дивись на відображення!- викрикнули десь далеко.- Уяви замок з фотографії , детально уяви те що там побачила.
• Я чесно намагалася так зробити ! Але тоді коли вже хотіла прибирати руку з кулі , то випадково заглянула в неї.  Очі затуманилася і попливли картини.
• Я бачила себе ! У мене були величезні крила , навіть більші ніж в братів Мілендінів. Зверху вони були чорні, а до низу вони переливалися в золоті. На них були вкраплення білого та  синього кольору. Вони були неймовірні.
• Раптом до мене підлетіла чорна постать. Розпочалась битва на крилах. Я не бачила хто на мене напав , але схоже мене перемогли. Єдине що було добре видно в нападнику це його очі , сині як небо.
• Картинка змінилась.  Пишно оздоблена зала. Якесь гучне свято. Я в чорній сукні. Вся розтупаются передімною. Я прямую до кінця зали , туди де сидить на троні жінка з вогненно червоним волоссям , її обличчя розмите тому роздивитись її я не можу. Жінка встає та починає прямувати на зустріч зі мною. Я поглянула на інших людей в залі , та схоже це були далеко не люди. Чомусь мені здається що це були вампіри.
•  
• Одним махом мене вирвали з дивних видінь. Ніколи б не сказала що у старенького ректора такі сильні руки.
• - Що ти бачила ?! Розповідай негайно ! Я ж тобі казав не дивитися  в кулю!
• - Я випадково !
• - Розповідай! І не думай , щось приховати.
• - Я бачила себе з крилами , і як я була на якомусь святі , в величезній залі.
• - Це все ?
• - Так!
• - Гаразд , ходімо.
• Цікаво , чому він так захвилювався , схоже куля показала майбутнє , то він не хотів щоб я побачила що буде зі мною пізніше ? Та краще не забивати собі цим голову , як мінімум зараз.
•