8.

– Ленко, заспокойся. Маню… – мало не вила я, уподібнившись до голодного ланцюгового пса. – Усе вже позаду.

– Т-так? – схлипнула Манька, розмазавши туш по щоках. – Звідки ти знаааєш?

– Звідти, – не витримала я. – Усе вже нормально. Бехлессар – майстер тортур і страт. Тож можете бути абсолютно спокійними: саме цієї миті Кеваліен гірко кається і просить вибачення за завдані незручності.

Ленка шмигнула носом, усвідомивши всю гостроту пекельного правосуддя.

– А як же Івен? – запитала вона хрипким після істерики голосом.

– Ну… якщо не дуже зжився з демоном – повернуть майже неушкодженим, – пообіцяла я. – Не потрібен він у пеклі завчасно. Усе? Заспокоїлися?

Жінки синхронно кивнули.

– Мені, мабуть, додому час, – ще схлипуючи, витиснула Манька.

– Йди. І зілля заспокійливе на ніч випий, – порадила Ленка подрузі, проводжаючи її до дверей.

– Я завтра зайду, – глухо кинула Манікая вже на сходовому майданчику.

Засмерділо сіркою. Загриміли кришками каструлі, що давно не бачили нічого, крім напівфабрикатів.

Вілена бочком пробиралася до кухні, озброївшись шваброю, що випадково потрапила під руку.

– Ну, люба… Я тут їй життя, можна сказати, рятую, а вона… Це ще що? – нахмурився демон, простеживши поглядом за імпровізованою зброєю в руках Вілени.

– Ідіот, – підсумувала вона, відкинувши швабру, сповзаючи по стіні й знову схлипнувши.

Девліціан опинився поруч за мить.

– Ти чого? – насупився демон, присівши навпочіпки. – Ну й добре, залишуся голодним. Будеш винна дві вечері, – великодушно пробачив він їй помилку. – Або взагалі сходимо куди-небудь. Ну? Та що ж це таке?

Ох уже ці демони… як у ліжко затягнути – то вони майстри. А як сльози жіночі побачать – то бевзі.

– Обійми її! – встряла я зі своїми п’ятьма копійками. – І заткнися, нарешті!

Як не дивно, мене послухалися. Обійняв дбайливо, як кришталеву. І Ленка ткнулася лобом у його плече.

– Ти злякалася? – здивувався демон.

Вілена кивнула – рівно настільки, наскільки дозволяв вільний простір у тісних обіймах.

– Ну я ж устиг. Та й узагалі все було під моїм повним контролем.

Ой-йо… ідіот. Точно ідіот.

– Ти знав? Усе знав і нічого мені не сказав? – засичала Ленка і знову потягнулася за шваброю. – Ти… демон!

Підвелася моя відьомка, тримаючи швабру напоготові й цілячись якраз між рогами цього шпигуна.

– Ми з твоїм батьком вирішили дочекатися рішучих дій від неблагонадійного нащадка демонського сімейства, – виставив у захисному жесті руки Девліціан. – Що знову не так?

– З батьком, значить… Ось зараз я тобі й поясню, що взагалі не так… – зловісно пообіцяла Вілена, шморгаючи носом.

І далі…

А далі зі стусанами та криками вона погнала його по квартирі. На цьому шляху демон дізнався дуже багато про себе, своїх родичів, родича самої Вілли, про пекло і його інтриги. 

Моя відьма була в ударі. Слів не підбирала, вони й без того лились з неї нестримним потоком. І так вона захопилась, що пропустила стратегічний відступ демона. А відступав він дуже правильно і продумано, – в спальню. І відьма йшла в цю пастку ще й не усвідомлюючи цього…

Але мить… Відлетіла швабра. Грюкнули двері. Скрикнула моя відьма скоріше обурливо, ніж злякано. І одразу ж її лайку заглушили найдревнішим, втім найдієвішим способом.

А я… я вискочила на холодильник і підібгала під себе лапи. Якщо відьма й демон у спальні – кішкам там не місце.