7.

– Ну? – нетерпляче совалася на стільці бліда, як смерть, Манька, періодично позираючи в мій бік, але не в силах стримати – навіть під страхом тієї самої кістлявої – істинно жіночу цікавість.

– Що «ну»? – вкотре вдала із себе дурненьку Вілена, відпиваючи каву й затягуючись димом із присмаком ментолу.

– Краще одразу добий, тільки не муч, – склала вона руки у благальному жесті. – Як усе пройшло?

Вілена невизначено здвигнула плечима й загадково усміхнулася. Від цього Манька мученицько застогнала і впустила голову на складені на столі руки.

– У твоєму роду катів не було? – запитала вона, не піднімаючи голови.

– Ні! Виключно відьми та демони, – відповіла Вілена, випускаючи цівку сизого диму.

– Усе! – скипіла Манька. І одразу перейшла до погроз. – Я тепер теж тобі нічого розповідати не буду. Взагалі!

– Обіцяєш? – тут же подалася вперед відьма, і Манька «здулася».

Точніше, надулася. Геть надулася, тобто образилася ґрунтовно й надовго. Навіть іти збиралася.

– Та годі тобі, – усміхнулася Вілена, прокручуючи недопалок у давно не чищеній попільничці. – Нема чого розповідати. Ну, прийшли. Приголомшили всіх присутніх. І пішли.

– Танцювали? Цілувалися? Чи… – миттєво забула про свою образу Манікая.

– Ніяких «чи» не було, – одразу обітнула Маньчині фантазії Вілена.

– Але хоч цілувалися?

– Нє-а, – усміхнулася Вілена подрузі, яка розчаровано зітхнула.

– Чого тоді сяєш, як новий срібняк? – підозріло примружилася Манька, звична розкопувати всі підводні, підземні й навіть неіснуючі камені.

– А тому, моя дорога Манікає, що таких фізіономій, якими нас зустріли на щорічному святкуванні Вальпургієвої ночі, я вже два десятки років не бачила. Вони ж мене з тельбухами зжерти готові були! – розсміялася Вілена. – Приголомшливе видовище. Та тільки за це я його розцілувати готова.

– От і цілувала б, – зауважила Манька. – Хоч якийсь сенс був би.

Вілена вмить спохмурніла.

– Він демон. А я ще не настільки зневірилася, щоб стрибати в ліжко до абикого.

Тренькнув дверний дзвінок, уриваючи обурену тираду Маньки, яка, попри все, вірила в кохання.

Я насторожилася.

Минулого разу проґавила – ганьба на весь рід відьомських охоронців. Соромно.

Але ні. Івен. І знову за маго-лампою.

– Ти з них там мозаїку викладаєш, чи що?

– Сам не знаю, що коїться з цими лампами. Перегорають одна за одною, міняти не встигаю, – сказав Івен, протискуючись у квартиру повз Вілену і прямуючи на кухню, саме туди, де лежали запаси магічних лампочок.

– Сссстояти! – зашипіла я, вишкірившись. – Назззад!

На що Івен широко усміхнувся, повільно повернувшись до мене обличчям.

От я дурна. Стара, безмозка дурна. А мала ж одразу здогадатися, що лампочки не просто так горять. У будинку, де є одержимий, завжди проблеми зі світлом.

– Старієш, Тіссіано. Раніше за тобою такого тугодумства не помічалося.

– Пшшшов геть! – пирхнула я, вкладаючи в слова чималу частку сил, які обсипалися іскрами, не досягнувши мети.

– Тіссо. Не тобі зі мною тягатися, – блиснув роздвоєним зміїним язиком той, хто вселився в Івена, і став покриватися чорними черв'яками вен.

Короткий помах рукою – і мене знесло з улюбленого місця на холодильнику й припечатало до стіни, вибивши повітря.

– Нарешті ми з тобою познайомилися ближче, дорога сестрице. Навіть шкода, що за таких обставин. Ти досить гарна, щоб прикрасити самотність у пеклі. Але на жаль…

Вілена відступала, безпорадно дивлячись то на мене, то на вихід, то на Маньку, що скиглила від жаху в кутку.

– Тепер не втечеш, – пообіцяв одержимий.

Засмерділо сіркою і дихнуло гарячим вітром пекла. І ось посеред кухні стоїть Девліціан.

– Яка несподівана й приємна зустріч, – розплився він в усмішці. – Татусь чекає на тебе в тронній залі, Кеваліене. Він так за тобою сумував… – запевнив одержимого демон, від чого чорні вени на обличчі того стали сірими. – Все розпитував про тебе. Непокоївся…

Постать демона змазалася, і ось він уже тримає за горло того, хто вселився в Івена.

– Уявляєш, як він засмутиться, коли дізнається, де ми з тобою зустрілися? – прогримів він, стиснувши рукою горло Кеваліена так, що той витріщив очі.

– Не треба, – прохрипів одержимий.

– Ну-ну. Мене завжди до сліз розчулювали зустрічі родичів, які давно не бачилися, – вишкірився демон. – Люба, ти пробачиш мені, якщо я ненадовго відлучуся?

Вілена кивнула, швидше від несподіванки, ніж справді усвідомивши суть питання.

– Тоді не забудь, що ти обіцяла мені вечерю, – нагадав демон, зникаючи разом з Івеном у гарячому смерчі із запахом сірки.

На маленькій відьомській кухні запала тиша, яку розривали лише тихі схлипи Маньки, що тулилася в кутку.