6.

От знала я, що походи до пекла ні для кого безслідно не минають. Лише сіркою подихати чого варте. Чи це через те, що я Ленці розповіла, хто все-таки зачаттям з її маман подарував світові тринадцяту відьму роду Вітряних?

Одне слово, депресувала моя відьма. Навіть зілля закинула. І язвила через раз.

– Не полечу я на шабаш, – заявила вона напередодні Вальпургієвої ночі.

– Як це «не полечу»? – скинулась Манікая, ледь не впустивши традиційне чорне павутиння, що гордо звалося святковою сукнею.

І тут же сіла на край ліжка, яке останнім часом успішно продавлювала Ленка.

– Та годі тобі. Подумаєш, батько – демон. У мене – алкаш. І що? Живу ж із цим якось.

Вілена хмикнула і натягнула на голову ковдру.

– Відчепися, – глухо буркнула ковдра.

– Ну знаєш… ти, звісно, можеш хандрити й киснути, – вчепилася в підковдру Манікая і, сопучи, потягнула на себе. – А можеш підібрати соплі і розвіятися. Нові рецептики дізнаєшся. Може, приворожиш когось потім. Для здоров'я… – уточнила Манька на обурений погляд Вілени, що залишилася без захисної ковдри. – Та й просто нову сукню вигуляєш. Мітла припадає пилом… а я тобі туфлі на шпильці дам.

– Найвідповідніше взуття, щоб багнюку місити, – буркнула Ленка, нарешті звісивши ноги з ліжка.

– Ну не в балетках же твоїх салатових. Під таку-то сукню…

– Босоніж належить бути.

Манька нахмурилася. І тут же просвітліла.

– Потім роззуєшся, – знайшла вона вихід із ситуації. – А постанеш перед цими недовідьмами у всій красі. Наче щойно з подіуму.

Вілена зітхнула і, махнувши на все рукою, поплелася в душ, прихопивши заразом сукню та білизну.

Добре, що у моєї відьми є Манікая. Така і мертвого підніме. Не те що хандруючу відьму.

За пів години Вілена була готова й у всій своїй відьомській красі. Навіть вишнева помада та чорні стрілки були на місці. Гарна.

Засмерділо сіркою і дихнуло розпеченим повітрям пекла. Я схопилася і зашипіла, зустрічаючи непроханого гостя.

– Сподіваюся, я не запізнився? – струшуючи попіл із чорного костюма, запитав Девліціан під глухий «ляп» Манікаї, яка впала непритомною.

Ленка здивовано підняла брову, схилившись над подругою і перевіряючи, чи жива вона взагалі. Нервове потрясіння – це вам не жарти.

– Це дивлячись куди поспішав, – кинула вона, пересвідчившись, що такий стан подруги – виключно театральна вистава за браком інших шляхів до відступу.

На що їй осліпучо усміхнулися. І підмигнули.

– У нас у пеклі пройшов слух, що найсліпучіша відьма у Вальпургієву ніч відкинула всіх кавалерів і вирішила йти одна. А я, пам'ятаючи, що мені винні вдячність, вирішив, що кращого приводу її витребувати в мене не буде.

Вілена хмикнула.

– Батько прислав?

– Запевняю, наразі йому не до того. Це виключно моя ініціатива, – запевнив демон.

Але я занадто добре знала демонів, а Ленка – чоловіків, щоб повірити ось так на слово. Але…

– А що? – подала я голос, і ось тепер Манька точно знепритомніла. – хвіст можу закласти, що жодна відьма не зможе похвалитися такою парою. До того ж знаю я одного демона, який у разі чого декому його ж власні роги заштовхає…

– Не треба погроз, Тіссіанно, – перервав мене Девліціан. – Ніхто не вірить у щирість демонських почуттів, – удавано зітхнув він і лукаво поглянув на Ленку, яка ледь помітно усміхнулася.

– Вмовили, – підняла вона підборіддя, справедливо розсудивши, що одна ніч ще не показник, і, прихопивши незмінний відьомський атрибут – мітлу, поклала руку на зігнуту в лікті руку демона. – Наглянь за Манькою, – кинула Вілена і розчинилася в гарячому повітрі із запахом сірки.