5.

Нормальністю тут і не пахло.

Ленка опритомніла ще через п’ять заклять. У мене вже почало гірчити в пащі, а кола перед очима стали майже невід’ємною частиною вбогого інтер’єру.

– Усе. Більше не п’ю. Зовсім, – заріклася Вілена, щойно розплющила очі й побачила Івена. – Це ж галюцинації?

– Добре було б. Але я з вами не пив.

– Я теж, – підтакнула я, заледве приховуючи полегшення.

– А я вже думала, що в бабці з головою того, коли вона казала «як сказала Тісса» або «за словами кішки». Чому зі мною не говорила? – запитала Ленка, намагаючись підвестися. І, о пекельне полум’я, їй це вдалося.

– Вілло, ти як?

– Сушить. Нудить. Голова розколюється…

– Руки-ноги відчуваєш? – запитав Івен.

– Та ніби, – покрутила та згаданими кінцівками.

– Сюди повзи, – скомандувала я. – І повторюй за мною.

Ленка підповзла до мене і плюхнулася на п’яту точку, одразу ж стиснувши голову руками.

– Що за гидоту ми вчора пили?

– Потім скажу. Повторюй за мною.

Я забурмотіла слова контрзакляття, і Ленка слухняно повторила, вивертаючи язик під неймовірним кутом.

Бздинь, Трень, Бабах.

І разом із чутливістю в усій моїй маленькій тушці прийшов майже паралізуючий біль. Ось що значить демонська кров!

– Ну? Вийшло? – нетерпляче запитала Вілена.

– Не те слово… – прошипіла я, ледь не заскавучавши, мов собака.

– І що тепер? – подав голос Івен.

– Чорт його знає, – «ощасливила» я його. – Але так хоч сісти можу.

Івен дрібно затремтів.

– Но-но. Тільки без істерик. Шукай плюси в ситуації, – сказала Вілена, спершись на гарячий камінь. – Повернемося – буде така основа для створення нових картин.

– Якщо повернемося, – резонно й вельми оптимістично поправила її я.

На що людина мистецтва тихо заскавучала і почала завалюватися набік. Ленка так само поповзом підібралася до нього і кілька разів ляснула по щоках. Безрезультатно.

– Облиш, – кинула я, злизуючи з лап залишки закляття. – Очуняє.

– Що робити будемо? – повернулася до нагального питання Вілена.

– Чекати.

– Чого чекати?

– Сподіваюся, що не ката.

Вілена хмикнула.

– Вмієш заспокоїти. Майже як Владлена.

– Ну то не дарма ж я стільки століть у роду Вітряних відьом Охоронницею числюся. Липнуть звички, як блохи на смітнику.

– Не пам’ятаю, щоб ти бувала на смітнику, – зауважила Ленка.

– Я волію не розповсюджувати інформацію про деякі неприємні моменти свого життя. У кожного є темне минуле.

Мене зрозуміли правильно, і в печері запала тиша.

Ненадовго.

Засмерділо сіркою. Я чхнула і зашипіла.

– Добрий вечір, любі дами, – промовив прибулий демон низьким оксамитовим голосом, від якого в мене шерсть на спині стала дибки.

Девліціан. Гарний. Навіть як для демона гарний. А я на цій породі знаюся. Високий, масивний, у традиційному одязі пекла – тобто в шкіряних штанях і безрукавці на голе тіло. Трохи червонувата шкіра і чорні провалля очей без білків. Коротке чорне волосся, і навіть рогів не видно. Молодняк.

Ленка розплющила одне око і знову заплющила, абсолютно ігноруючи візитера.

– Вельми радушно, – хмикнув демон.

– Закономірно, – кинула вона, не розплющуючи очей.

– Дивно… – сказав демон, сідаючи навпроти Вілени й підпираючи голову кулаком. – За моїми відомостями, рятівникам належить вішатися на шию, млосно зітхати, непритомніти, а після – дякувати. Кілька ночей поспіль точно.

Ленка знову розплющила одне око. Потім друге. І дзеркально повторила його позу, дивлячись просто в чорні провалля очей демона.

– У вас вельми застарілі відомості. Вішатися я не збираюся. Не така вже й плачевна ситуація, в якій ми опинилися. Зітхати… тут і так дихати нічим. А от непритомніти – це так. Ось мій друг якраз цілком справляється з поставленим завданням. Дякувати поки нема за що. Але навіть якщо трапиться щось, за що я буду вдячна… не обіцяйте зірок із неба. Я вже доросла дівчинка. Кілька ночей при нашій-то екології… годину від сили.

Демон блиснув ікластою усмішкою.

– Я закохався, Тіссіано, – звернувся він чомусь до мене, тому я й відповіла:

– Ти не в моєму смаку. Смію сподіватися, що ти прийшов не лише для того, щоб красуватися, а ще й для того, щоб я була тобі вдячна до скону.

– Ну, твоя вдячність мені до… хвоста. А от Бехлессара…

– Кілька ночей поспіль? – глузливо запитала Вілена.

Девліціан на кілька митей застиг, а після широко усміхнувся.