4.

Як же давно я не була вдома… Дев'ятсот п'ятдесят сім років. І анітрішки не скучила.

Ні, колись мені тут навіть подобалося. Щось на кшталт курорту в гарячих пісках Арнревії. Спекотно. Сухо. І повно тварюк, які жадають тебе зжерти. Але одна справа – тиждень погріти кістки й піддати в кров адреналіну, і зовсім інша – жити тут постійно.

Тому ні. За пекельними просторами я не сумувала ані крапельки.

Особливо якщо потрапляєш сюди із зав'язаними лапами та моторошною сверблячкою біля основи хвоста.

А потрапили ми кудись, куди не ступало копито демона. Глушина.

Нас залишили в печері, в якій і оку зачепитися ні за що, наклавши стільки зв’язувальних заклять, що аж у носі крутити почало.

Я знову викрутилася і знайшла поглядом непритомну Вілену та блідого, як полотно, Івена. Буквально за пару кроків від мене. Нікчемно мало і водночас – занадто багато. Обоє лежали нерухомо і в болісно безглуздих позах.

– Живий? – запитала я в Івена. У відповідь отримала дрібний бісер холодного поту на чолі хлопця, який іще не гепнувся непритомним, і невпевнений кивок. – А Ленка?

– Т-теж, – прорізався слабкий фальцет у Івена.

Ще не вистачало, щоб він таким і залишився тепер.

– Опиши, що відчуваєш, – попросила я, бурмочучи протидійне закляття на свої лапки. Бздинь – хлопнула віддача, і в очах попливли веселенькі барвисті кола. А от пута лишилися на місці. Я прошипіла лайку в дусі «не повторювати при дітях та сердечниках» і забурмотіла наступне.

– Ні рук, ні ніг не відчуваю. Зате зі спиною все гаразд. Камінь гострий так у поперек врізається, що жах, – опанував нарешті сяк-так голос та емоції Івен.

– Це нічого, – сказала я. – Це минеться.

– Думаєш?

– Впевнена. – я прокліпалася від чергової віддачі марного закляття. – Ти ж не безсмертний, щоб мучитися вічно. А от я...

З цим я знову забурмотіла, зосередивши в словах максимум того, на що була здатна.

Бздинь. Та щоб тебе...

– Тіссо, не надривайся. Нічого ти з ними не вдієш. Інновації – наше все, – протягнув незнайомий жіночий голос.

Я знову викрутилася.

Біля входу в печеру стояла молоденька струнка демонеса, всього якихось пару-трійку сотень років, про що свідчили ледь прорізані ріжки в копиці криваво-червоного волосся.

– І під яким гаслом проходить нинішній переворот? «Геть тиранію пенсіонерів» чи «Смерть – Бехлессару, свободу – чесним демонам»?

– Правду про тебе кажуть.

– Смію сподіватися, нічого хорошого?

Демонеса вишкірилася на всі ікла й кивнула.

– Навіщо ми тут? – поставив нагальне й вкрай важливе питання Івен.

Червоноволоса різко перевела на нього погляд червоних очей без зіниць, немов присутність ще когось у печері стала для неї несподіванкою.

– Ти – випадково. Але, на жаль, ця випадковість фатальна. Тісса... тому що вона Тісса. А відьмочка...

– Тому що донька верховного демона. Не розтягуй. І так голова важка, – сказала я. – Звати тебе як?

– Мельденея.

– Сподіваюся, Лесар ще не розгубив майстерності у мистецтві тортур.

Демонеса перестала усміхатися. І різко розвернувшись на височенних підборах, зникла в червоних пекельних пісках.

– Молодь, – буркнула я і знову зашепотіла закляття.

Івен мовчав. Уявляю, як воно, коли навіть відьомство Вілени лякає його до дрижаків. А тут таке. Цікаво, якби він знав, чим закінчиться його пізній похід за лампою, сидів би в темряві до другого пришестя драконів?

Можу побитися об заклад на власний хвіст, що – так. Хоча... Як для смертного він дуже навіть непогано тримається.

– А ми де? – запитав він, коли я зробила перерву і впилася очима в розтріскану стіну печери.

– У Пеклі, – не стала лукавити я.

Івен шумно ковтнув слину, що саме по собі в умовах такої спеки й сухості було надприродним.

– І що тепер?

– Поки не знаю. Дивлячись, що їм від нас треба.

Більше він нічого не питав. Я не говорила. Тільки думала, що на старість зовсім втратила вправність. І якщо все закінчиться нормально, піду на пенсію.