3.

– Пропоную набратися, – сказала Манікая, брякнувши пляшками у картонному пакеті.

– Знову? – втомлено запитала Ленка, затягнувшись ментоловим димом.

– Знову, – підтвердила Манька. – Уявляєш, він виявився справжньою тварюкою.

– Як Пенір?

Чоло Манікаї нахмурилося. Вона явно намагалася згадати, про кого взагалі йдеться. Але чи то вона згадала, чи то просто плюнула на це діло – поздовжні зморшки розгладилися.

– У нього дружина й діти. І він козел, – винесла вона звинувачення невдасі-чоловіку та невдалому батькові своїх майбутніх дітей.

Я звично пирхнула. Послухати її – то наше місто просто заполонили самі лише виродки або козли. Часом траплявся особливо небезпечний гібрид першого з другим.

На мій превеликий жаль, Ленка з нею не сперечалася. Особисте життя відьми було ще гіршим, ніж у подруги.

– Тоді п’ємо, – кивнула Вілена й дістала з шафки два високі келихи, а з холодильника – шматок сиру з блакитною пліснявою та кінську ковбасу. Мою улюблену, між іншим.

Чпокнув корок. Забулькотіло темне червоне вино. І запахло терпкими виноградними випарами.

Зазвичай я залишала їх наодинці обговорювати нелегкі будні самотніх жінок за тридцять, але після попередження демона намагалася якомога більше часу проводити поруч із Вілою.

За якийсь час відкоркували й другу пляшку. А за нею третю. Манька вже щосили розмазувала туш по тональному крему, незв’язно бідкаючись на своє нелегке життя. А Ленка крутила в руці келих і дивилася в одну точку. Жалюгідне видовище – п’яні жінки, скажу чесно. На мене воно навіює нудьгу. Але дами таки мають право розслабитися.

І ось, коли я вже збиралася плюнути на принципи й сказати, щоб дівки лягали спати і не сприяли росту плісняви в домі, розводячи вологість, у двері подзвонили.

Ленка, ледь тримаючись на ногах, подибала до вхідних дверей, зберігаючи рівновагу лише завдяки стіні в коридорі.

– Вілена Вітряна?

– Т-так, – п’яно кивнула вона.

– Вам посилка, – сказав анітрохи не збентежений її станом кур’єр. – Розпишіться ось тут.

Ленка щось надряпала, закусивши губу, і забрала пакунок.

– А від кого хоч? – схаменулася вона.

– Не представилися.

Двері зачинилися. Але не встигла Вілла зробити й кількох кроків, як дверний дзвінок знову зателенькав.

– Що ще? – запитала вона, різко відчинивши двері.

– Та не «ще»... У тебе лампочки немає запасної? – запитав чоловік голосом нашого сусіда згори. – О! Ти просто чудова. Є привід?

Ленка кивнула: 

– Манька з хлопцем розбіглася.

– Мда. Якщо ви так заливатимете кожен її розрив, то в нашому будинку з’явиться ще одна алкоголічка.

– Ой, давай от тільки без цього, – вона зробила невизначений жест рукою. – Що тобі було треба?

– Лампочка в маго-світильник.

– Там, – махнула Вілла рукою в бік кухні. – Третя верхня шафка. Між заспиртованими жаб’ячими хвостами та сушеними павучими лапками.

Я звично пирхнула, дивлячись, як зблід при згадці про відьомський арсенал Івен. Хороший він. Молодий, вродливий, художник талановитий. Метр вісімдесят на зріст, блакитноокий блондин. І Вілла йому подобається. Хоча кому вона не подобається? Брешу. Багатьом, хто зустрічав її більше одного разу. А він от ходить. Портрет її написав. Я бачила. Вілена – ні. Та й він їй подобається. Навіть грубіянить йому не так часто, як іншим. Навіть менше, ніж Маньці. Шкода, робить усе, щоб відвадити його. Мовляв, нема чого такій світлій людині життя псувати.

Ех. Молода зовсім. Ще не розуміє, що псувати життя – це привілей його власника. Тобто кожен має право вкорочувати собі віку в будь-який зручний для нього спосіб.

Грюкнули дверцята настінної тумбочки.

– Знайшов, – похвалився Івен героїчно здобутою лампочкою.

– Нема за що, – сказала Вілена напрочуд тверезим голосом. Вона взагалі тверезіла занадто швидко. Демонська кров. – Допоможи пляшку відкоркувати, раз уже ти тут.

Івен не став її відмовляти чи читати моралі на правах, як мінімум, старого знайомого.

Черговий хлопок, і кімнатою розлився нудотний запах дорогого вина з нотами… знайомими до лоскоту в носі і водночас дивними.

– Будеш? – запитала Ленка, протягуючи йому пляшку.

– Ти ж знаєш – я не п’ю.

Ленка знизала плечима і зробила кілька великих ковтків просто з горлечка.

І тут мене ніби блискавкою прошило… Знайомі нотки в букеті – пекельні ріжки. Я не встигла й нявкнути, як вона почала повільно осідати на підлогу. Добре, що Івен був близько і встиг підхопити її на руки. І цієї ж миті спалахнуло синім зв’язувальне закляття. По шерсті побігли блакитні розряди особистого захисту. Та де там. За ним ще одне – сильніше. І ще…

І навіть якби в мене вистачило сил відбитися, я б цього не робила. Бо Ленку й переляканого до гикавки Івена затягував червонуватий портал, з якого тхнуло моєю Батьківщиною. З нього тхнуло сіркою. А тому я з останніх сил рвонула у відкриту пащу провалля в пекло.