2.

Вілена згорнулася калачиком під ковдрою і миттєво поринула в сон.

За вікном звично миготіли вогні магкарів і рівномірно горіли маго-ліхтарі.

Я до нестями любила сидіти на підвіконні й спостерігати за нічним життям неспокійного міста. Іноді разом із Вілою, іноді сама.

Але сьогодні на душі шкребли миші розміром із вовкодава. І навіть звична метушня внизу не дарувала спокою.

Тому я легко й нечутно зістрибнула з підвіконня і вмостилася під боком у своєї дорогоцінної відьомки.

Третя річ, без якої не уявляла свого життя відьма Вілена Вітряна, – це я.

Тіссенія. Кішка породи «чорна відьомська». Передаюся, як генофонд – у спадок. За своєю природою безсмертна, пакосна, злопам’ятна й мовчазна. А ще дуже люблю Ленку. Ось із самого її дитинства люблю, як власне кошеня. З того самого моменту, як її недолуга матінка, зневірившись народити доньку, уклала угоду з Бехлессаром. До речі, його я теж знаю досить давно. мерзенний тип, мушу сказати. Не знаю, що вона там йому наобіцяла, але народила вчасно здорову дівчинку вагою три з половиною кілограми. А сама втекла на південь, без пам'яті закохавшись у гарненького хлопчиська, вдвічі молодшого за неї. І лишилися ми втрьох: Ленка, я і Владлена – бабуся та найстарша відьма в роду.

Ми з Владою дуже старалися зробити все, щоб маленька Вілла не почувалася обділеною. Але бабця і кішка – не батько з матір’ю. Нехай навіть кішка ця незвичайна, а бабця – і поготів відьма.

– Не знаю, від кого Неалья її зачала, але на дівку чекає нелегка доля, – сказала мені якось Владлена.

І тут не треба було бути віщункою. Вілена росла красунею. І батька її я знала. На жаль.

Повітря відчутно нагрілося, потягнуло сіркою. Я підняла голову і вмить схопилася на всі чотири лапи, пронизливо зашипівши й настовбурчивши хвоста.

– Не сміши мене, – промовила тінь хрипким чоловічим голосом і, поступово ущільнюючись, перетворилася на до болю знайомого демона.

– Що тобі знову потрібно? – запитала я, ледь стримуючи шипіння.

– Тіссо-Тіссо. Скільки ми вже одне одного знаємо, га? Вісімсот? Тисячу років? А ти все не змінюєшся.

– А мушу?

– Світ мінливий. І ми просто зобов'язані підлаштовуватися під нього! Як тобі, до речі, мій новий костюм?

Демон крутнувся навколо своєї осі. Костюм був приголомшливим. Але не казати ж йому про це. А тому я лише пирхнула.

Демон хрипко розсміявся і зробив крок уперед. Тьмяне світло ковзнуло по гострих рисах його обличчя, і я зітхнула, майже як людина.

– Як вона?

– Без тебе було краще.

– Ти забуваєшся, Охороннице. Я ж можу і відправити тебе назад.

– І залишити власну доньку саму? Бехлессаре, ми з тобою надто давно знаємо одне одного, щоб так нездарно блефувати.

Демон усміхнувся. Або, краще сказати, вишкірив ікла.

– Ми і справді надто добре знайомі. – І тут же вся веселість із нього злетіла, а в голосі проступив метал. – Що з нею?

Я не хотіла відповідати. Хай там як і хоч би скільки ми були знайомі, Лесар залишався демоном, від чийого сусідства моєю шерстю пробігали іскри.

І все ж було дещо, заради чого ми готові були миритися з товариством одне одного. Вілена.

– Нормально з нею все. Хандра весняна.

– Так і не знайшла собі нікого?

Я хитнула головою.

– Може, мені їй когось підшукати?

– Цього ще бракувало. Сама впорається. Ти краще скажи, з чим завітав.

Обличчя демона вмить стало кам’яним і, здавалося, посіріло.

– У нас готують переворот.

Я розслабилася. Розтягнулася на ліжку і заплющила очі.

– Не перший і не останній, – муркнула я, остаточно заспокоївшись. – На моїй пам'яті ти пережив їх зо два десятки. І цілком успішно.

– Тоді в мене не було доньки.

– Для всіх її немає і тепер.

– Як любила казати Владлена: «Шила в мішку не приховати. Хтось усе одно пронюхає. Тому прошу тебе, Тіссо, будь пильною.

Ось тепер я знову насторожилася. Щоб вищий демон просив… Справа точно серйозна.

Тому просто кивнула, ледь ворухнувши вусами.

Знову війнуло сіркою. Він пішов, навіть не попрощавшись. Попередив – і прощавайте. І разом із ним у стократ зросла тривога. Та принаймні тепер стало зрозуміло, чому.