1.

– Ну Віленочко! Ну, люба! Хороша...

– Я сказала «ні»! Маню, ти ж на глухоту ніколи не скаржилася.

Манікая засопіла, але здаватися так просто не збиралася.

– Ленко – це ж доля моя...

– Категорія номер один, значить? – вкрадливо запитала Вілена, діставши пачку цигарок з ментолом із сумки, що валялася під ногами, і зашпурнувши її ногою під стіл. Можу побитися об заклад: кількість цигарок, що лишилися в пачці, цікавила її більше, ніж Маньчина відповідь.

Чиркнула запальничка. Кімнатою поповз запах тютюнового диму з ментолом.

– Яка до демонів категорія? – відмерла нарешті Манікая, зіпсувавши своїм вереском усю насолоду, від спокійного тихого вечора. – Дорога моя, люба… Та ти просто уявити собі не можеш, який він…

– Ну чому ж… Найкрасивіший, уважний, вихований, розумний, чудовий… Далі перелічувати? Як і Івель, Матік та Рухас… І це, зауваж, лише перша категорія, початок списку.

– Та що за категорія? – скрикнула Манікая так, що мені заклало вуха, і я поморщилася. Ось як її Вілла стільки років терпить?

Добре, що Вілена була непробивною. Навіть бровою не повела на обурені зойки подруги. На відміну від мене.

– Категорія номер три – найнижча. «Кохаю до нестями». – тоном занудного лектора почала просвітницько-роз’яснювальну роботу Вілена. – Тямку тобі, мабуть, і справді відшибає. Бо вже за тиждень ти не те що не пам’ятаєш, як звали того самого «майже бога», а й навіть про факт його існування. – промовила Вілена, випустивши тонку цівку диму, який тут же нерухомо завис хмаринкою в повітрі.

– А от і ні…

– Категорія номер два. Середня, – не стала слухати її Вілена. – «Я від нього втрачаю розум». Тут не сперечаюся. Маню, ти розумом і так не виблискуєш. Хоч із ним. Хоч без нього. Хоч через нього. – сказала вона й струсила попіл у і без того набиту з гіркою попільничку.

Гостя надулася. Щоправда, не настільки, щоб ображено гримнути дверима. Щось подібне вона чула не вперше і ображатися перестала вже давним-давно. Але й Вілена також іще не виговорилася. У неї сьогодні й без старої подруги настрій був не дуже. Тож приходу Маньки я навіть зраділа.

– Ну і, нарешті, вища категорія. Перша. «Жити без нього не можу» або «Він моя доля». От скажи, Маню, чому жити не можеш ти, а зі світу зводиш мене?

Манікая не відповіла. Напевно, тому, що питання все ж було риторичним. Але всім своїм виглядом демонструвала глибоку образу. Недовго. Хвилини не минуло. Та що там – Вілена не встигла навіть цигарку докурити.

– Віленочко, сонечко, ну от що хочеш для тебе зроблю.

– Прям-таки і все… – недовірливо примружила чорні очі та.

Подруга закусила губу. Я хмикнула. Мабуть, думає, що відьма може попросить натомість. Але Манікая – як кінь із шорами на очах. Таку ніщо не зупинить.

– Все-все. – і для наочності впевнено кивнула.

Вілена розтягнула в передчувальній усмішці пухкі губи. І Маня, вже менш упевнена у своєму коханні, засовалася на стільці. В її очах я бачила ваги, на одній шальці яких сидів запаморочливий брюнет, а на іншій – кістки з покинутого цвинтаря, які Вілена, як пити дати, змусить її викопувати. На лобі блакитноокої привабливої блондинки великими зморшками було написано: «А воно мені треба?»

Але скільки я знаю Манікаю, її не налякаєш ні цвинтарем, ні мерцями. Біда. Знала це і Вілена.

– Вимиєш мені посуд. – сказала відьма, дістаючи ще одну цигарку і принципово не дивлячись на подругу.

Мабуть, щоб не зареготати й не зіпсувати все до демонів. Інакше доведеться весь посуд, який вона вже тиждень збирала на такий випадок, мити самій.

– Ти найжорстокіше і найбезпринципніше чудовисько, яке мені зустрічалося. – просичала Манікая, яка посуд любила мити не більше за Вілену.

Хоч тут я її розуміла. Все ж таки чотири години і два срібних витратила на манікюр перед сьогоднішнім побаченням. Я теж завжди за нігтями стежу. Але особисто для себе.

– «Жити без нього не можу». – нагадала відьма, розглядаючи власні нігті, нафарбовані життєствердним світло-зеленим лаком.

Манікая нахмурилася, мабуть, роздумуючи, чи справді не може. Але шалька терезів, на якій вільно розвалився приголомшливий брюнет, нехай і не стрімко, але невблаганно тяглася вниз.

– Тільки закінчуй курити тут. – буркнула вона і натягнула прогумований фартух. – У мене волосся тьмяніє від тютюнового диму.

Як не дивно, Вілена дійсно запхнула цигарку в пачку і склала руки на досить пишних грудях.

Вілена у свої тридцять дев’ять була все ж таки запаморочливою жінкою. Навіть для відьми. На весняному шабаші могла заткнути за пояс молоденьких і свіженьких відьомочок. Але є закон рівноваги магічних сил: «Чим красивіша і сильніша відьма, тим менше їй відміряно щастя».

«Тіссо, я б воліла бути потворою з бородавкою на носі, аби лише отримати хоч трохи простого жіночого щастя», – зізналася вона мені якось, наддегустуваавшись з Манькою вина на якісь презентації.

Що тут скажеш? Така істина. Страшні хочуть краси, красиві – щастя, бідні – грошей, удачливі – ще більше удачі… І лише щасливі насолоджуються тим, що мають. Та, напевно, щастя – це не коли у тебе є все, чого ти хочеш, а вміння насолоджуватися тим, що маєш.