Епізод 1. Акі

Акі - Вітрохранителька, так їй постійно говорила бабуся. Вона бачить вітер та розмовляє з ним. Така сила зустрічається рідко і ніхто так і не спромігся пояснити чому окремі люди отримують її. Одні кажуть, що це якось пов'язано з богами, інші - що це неправильно сформований організм, а дехто переконаний що ці люди як супергерої, прийшли на планету, щоб врятувати її. Сучасне покоління більш схиляється до версії, що це звичайні вигадки.

Та сила, яку має Акі, цілком реальна. І вона всією душею вірить в легенди про Вìтрів - люди, які керують вітром і здатні перетворюватись на цю стихію.

-Вíтри - звичайні люди, якщо побачете їх. Але навряд чи ви помітите, адже вони нічим від нас не відрізняються. Дві ноги, дві руки, звичайний нам тон шкіри і відтінок очей, такі ж вуха, ніс, уста, волосся, такий же одяг, навіть кров і та червона. Вони такі як і ми. Так, вони дійно такі як ми, якщо не враховувати їх магічну силу - вони керують вітром. - розповідала Акі, активно жестикулюючи руками. Вона так енергійно розповідала, що всі діти, які оточили її півколом повідкривали роти.

Акі любить дітей і частенько навідує їх у дитсадку. Сама дівчина рано втратила маму.
Бабуся розповідала, що вона тепер - повітря, і коли дівчина відчуває на собі легкі дотики вітру, це означає, що вона розмовляє з мамою. Але подорослішавши Акі, зрозуміла, все це брехня, обман щоб не ранити дитяче серце, і вітер - не може бути  духом померлої людини, тому що вона бачила щось інше, щось незвиче і особливе. Щодо батька, бабуся сказала правду, він пішов від них нічого не пояснивши.

- Як же розрізнити вíтра від звичайної людини? Та ніяк. Вони не показують магічну силу нікому, та і на нашій планеті бувать дуже рідко. - Акі провела поглядом дітей, і тільки зараз помітила біля дверей виховательку, яка вже хвилин десять уважно прислухалась до слів дівчини. Коли та зрозуміла, що історію завершено, насупила брови, немов їй це не цікаво, і сказала всім лягати в ліжка на денний сон.

Акі не хотіла іти від цих дітей, адже з усього оточуючого в цьому світі тільки вони приносили їй радість. З ними її душа була спокійна, а думка, що знову прийдеться їх залишити приносила сум і страх залишитися одною. Акі вийшла в коридор. Закривши двері її наздогнала  вихователька, міцно вчепившись за зап'ястя, суворо промовила:

-Не потрібно розповідати дітям ваші власні вигадки. Ці чудернацькі історії про вíтрів їм нічого хорошого не принесуть. Ви ж не хочете травмувати дитячу психіку, коли вони почнуть шукати цих ваших істот і одного разу зрозуміють, що ви їх обманули. Що тоді, скажете, що ви і є вíтром. Але потрібні докази, ви не доведете, що зможете перетворюватися на вітер, ви ж бо людина. І діти ще більше від вас відвернуться. Ви не маг, ви не бог, ви людина, опустіться на землю і не марте тим, чого не може бути.

Акі хотіла заперечити, що вíтри - це не вигадки, це дійно може бути реальністю. В що-що, а в бабусині історії про вітрохранителів і людей, які керують вiтром, вона вірила. Адже як тоді пояснити дивні відчуття, які виникають при  контакті з вітром - це немов зв'язок, і вона навіть готова  поклястися, що бачила обриси людини.
...
Теплий вітерець ласкав її обличчя. Волосся, довжиною ледь по плечі, коливалося від кожного ледь помітного подиху природи. Відкинувшись на стовбур дерева, та закривши очі, Акі насолоджувалось кожною хвилиною проведеною тут. Про це місце мало хто знав і це було єдим притулком де вона могла побути на самоті, не переживаючи, що хтось її тут знайде. Кожного разу після відвідин дітей, вона приходида сюди. Тут проминуло її дитинство, тут вона вперше відчула в собі магічні сили, тут вона могла поговороти з вітром і не здаватися найдивнішою, серед людей, які ніколи її не розуміли.

Для всіх вона була звичайною замкненою дитиною, яка боїться всіх і всього. Навіть коли подорослішала люди не змінили своєї думки.  Косі погляди на дивачку, яка марить дитячими казками та розмовляє сама з собою. "Акі тобі вже 18, ти маєш думати про своїх дітей, а не бути дитиною" - говорили всі навколо, неприховуючи лукавої посмішки і радіючи в душі, що вони не такі. "Та вона ні з ким не розмовляє, залиште її в спокої. Вона лиш думає про свої казочки і нічого путнього не вимовить." - насміхалися  однокласники. Акі лиш усміхалась найдоброзичливішою посмішкою і йшла геть, подалі від неприємних їй людей, знаходила тихе містечко, де ніхто її не зачіпатиме і намагалась не заплакати.

Єдиним, що заспокоювало її в ці хвилини був вітер. Легенький вітерець, що здував її сльози подалі від неї, витирав її очі і тихенько шепотів: "Ти сильна. Ти все зможеш. Я вірю, що у тебе все буде добре".  Тоді дівчина підіймалась на ноги, простягала руки  назустріч подиху природи, посміхалась і ставала по-справжньому щасливою.

Цього дня Акі пильно вдивлялася в вітер, намагаюсь ще краще зрозуміти його сутність. Вона вже звикла, коли він раптово виринав із-за дерев, перетворюючись з ледь помітного обрису, в більш яскравий, насичений силует. Ніхто б і неподумав, що вітер має колір. Так, він безбарвний, але Акі його бачила, відчувала і перед очима проминали ледь помітні спотворення  навколишнього середовища: не зовсім рівний стовбур дерева, витягняті пелюстки квітів, а дрібні деталі зливалися, немов хтось перемішав їхні кольори. Дивлячись крізь вітер, все було не таким чітким, розмитим, ніби ти намагаєшься роздивитися дно в каламутній воді.

Вітер ставав все сильнішим. Дерево, позаду Акі, все активніше розмахувало своїми гілками, а листя, здавалося, не витримає натиску і от-от зірветься і полетить на крилах стихії.

Дічина відчула, що на неї хтось пильно дивиться. Обернувшись, позаду нікого не було. Вона встала, обернулась навколо своєї осі, вдивляюсь чи ніхто за нею не слідкує, але навкруги ні душі. Та і не могло тут нікого бути, адже люди сюди не приходять. Притупивши свої хвилювання, Акі повільно присіли біля дерева, поправила спідницю сукні, підібрала під себе ноги і, піднявши очі, побачила його.