Вітрильник надії

   Коли ти студент  третього курсу, то почуваєш себе зовсім іншою людиною, ніж на перших двох. Сміливий, впевнений, багато в чому досвічений, бо тобі вже ж вісімнадцять. Вчишся  більше, як  говориться,  «на автоматі». Так воно було майже два місяці, поки в технікумі не трапилася неприємна подія: під час дощу в кількох місцях протекла покрівля і затопило три аудиторії. Їх  відразу  почали ремонтувати, а декілька груп, у тому числі й нашу, перевели на навчання у другу зміну. І це відразу  порушило звичний  ритм нашого життя. Ми стали довше спати, спішити ж не треба, заняття з другої години дня. Сніданок таким чином зливався з обідом, і ми, запиваючи його пивом, а іноді й вином, веселі йшли на заняття. Звичайно, рівень знань став поступово падати до нуля.  Деякі з хлопців, частенько допізна, грали в карти. А остільки грошей, навіть монет, у студентів завжди бракувало, грали на сірники та цигарки. При цьому, накурювали у кімнаті так, що здавалося там бушує пожежа, особиво дошкуляючи тим некурящому мені. Потім  пропускали заняття, викликаючи на себе невдоволення викладачів. Не брали участі в тому тільки я та Драба.  Коля ходив на побачення до своєї Наталки,  я ж сумував за Майєю, валявся у ліжку,  читаючи книжки, або спав, не зважаючи на сморід тютюнового диму. Сахалін іноді грав з ними, іноді вчився, а от Віталік Таран часто каявся, що бросить грати, і почне вчитися, щопонеділка роблячи про це напис на дверях одежної шафи: «Починаю нове життя!».  Але старе затягувало його знову й знову, погрожуючи скінчитися провалом на сесії. Мене ж з тієї нудьги витягнув Петро Куніцин. Він   тоді тимчасово жив у квартирі  брата, який поїхав з сім’єю у відпустку, і приглядав за котом  Федотом.

- Вован, закінчуй бити себе вухами по щокам. - закинув він  свій заяложений жарт, привітавшись з усіма, і присівши до мене на ліжко.- Скажу зі свого досвіду, душевні травми, нанесені жінками, краще всього лікуються  подорожами, та іншими жінками. Завтра повертається мій брат,  через кілька днів у нас жовтневі свята, цілих три дні вихідних. А там ще день, чи два пропустимо, не велика втрата, тому збирайся, з’їздимо в Крим, у моє  рідне Кіровське.

  Петруха  був на два роки сташим, більш досвіченим в амурних справах,  тому  я прислухався, і через кілька днів  потяг домчав нас до його рідної домівки. Петрова матуся нам була дуже рада, пригощала  різними  смаколиками та своїм знаменитим домашнім квасом. Вдень ми відсипалися, а вечорами відривалися  на танцях, а потім спали з  дівчатами,  яких Петруха приводив кожного дня, і постійно різних. Тому в технікум я повернувся  трохи  втомленим, але  повністю вилікуваним. Навіть почав задивлятися  на дівчат зі своєї групи, чого раніше  не було. Точніше,   я помічав лише одну дівчину, яка подобалася мені ще з першого курсу – Наталю Бартоль. На неї неможливо було не дивитися. Білолиця, чорноброва, як у казці Пушкіна, але дуже схожа на Наталю Гончарову  з «Війни та миру» , яку грала Людмила Савельєва.  А посмішка - то взагалі одна чарівність.   Ще й характером така ж: спокійна, врівноважена і добра.  Наприкінці другого курсу,  на одній із вечірок, я розповів їй про свої почуття. І вона повела себе досить гідно, сказавши, що поважає моє відношення до неї, але її серце належить іншому.

   Процесс навчання таки поступово наладився, і ми всі успішно здали зимову сесію. А після канікул, провчившись всього два місяці, нас відправили на практику. Одержавши  і прочитавши направлення, ми ще більше почали поважати  свій навчальний заклад: практика цілий рік, з обов'язковим офіційним оформленням на   роботу і відповідною зарплатнею! А оскільки ми мали направлення на навчання з підприємства, нас із Сашком Добрянським направили  у Чаплинський вузол  зв'язку.

-Ну що, хлопці, вчилися добре?- запитав Михайло Григорович Рудик, начальник вузла, приймаючи нас на роботу.- Тепер на практиці все закріпите і вийдуть із вас  гарні  спеціалісти. Є два вакантні місця електромонтерів, один у Павлівці, другий – у Преображенці. Вибирайте.

Я вибрав Павлівку,  пояснивши, що там живе моя двоюрідна сестра, і мені простіше буде  з житлом.

-Та й з транспортом мені  простіше, ніж Сахаліну- розмірковував собі, згадавши, що Дмитро, чоловік моєї сестри Наді, віддав мені у  користування свого мотоцикла, який давно без діла стояв у його дворі. Я привів його до ладу, зареєстрував у ДАІ, одержавши  техпаспорт і номерний  знак.

    Там, у Павлівці,  моїм першим   керівником і вчителем з майбутньої спеціальності став електромеханік  Леонід Шишкевич, грамотний, ерудований спеціаліст і, головне -   найдобрішої  душі людина. Він навчав мене  не тільки всім тонкощам  професії лінійного електромонтера, але  й електромеханіка, наголошуючи  при тому, що незабаром це все мені згодиться.

-І не зупиняйся на цьому, Володя.- вчив він мене.- відслужиш в армії, обов’язково вступай  до інституту. Я бачу, що з тебе буде толк.

  А мені,  тим часом, згодилися навички тракториста, набуті ще в шкільні роки.  На подвір’ї  дільниці стояв  трактор  «Білорусь» і ним ніхто не користувався, бо скоротили  посаду тракториста. З дозволу Леоніда я перевірив його справність, і став не тільки сам їздити на ньому, але й возити  з собою на складні пошкодження  іншого електормонтера Леоніда Робака. Взагалі, завдячуючи  характеру  керівника, колектив Павлівської дільниці був дружній і злагоджений.  Ночував я у сестри Люби, інколи  в приміщенні АТС на дивані, а траплялося, після роботи, сідав на мотоцикла і їхав додому в Магдалинівку, щоб зустрітися з друзями, а раненько    вже знову  мчав назад.