На грані

На мій погляд, канікули –   одне з найважливіших надбань  людства. А для студентів і поготів. Тому провести їх ми   намагалися так, щоб не було нестерпно боляче за  марно згаяний час. Після складання іспитів за перший курс, виснажливої для першачків сесії, ті  коротенькі  літні  два  місяці, що лишилися, я провів максимально насичено.  Два тижні попрацював вдома   помічником комбайнера на колгоспних жнивах, заробивши  собі таку-сяку копійчину. У чомусь там допоміг батькам по господарству, а потім кинувся подорожувати. Пристрасть до подорожей  відкрив у себе ще під час навчання. Не було жодного вихідного, щоб я день пролежав у ліжку, як це робили  деякі мої одногрупники. То ми з Миколою  їхали на човнову станцію і  ходили по Дніпру на байдарках, кілька  разів при цьому занурившись у крижану воду, поки не навчилися  вправно тримати  човна. То з такими ж любителями пригод  брали на прокат човни  і   веслували  на відпочинок  до островів,  яких безліч у Херсонській  акваторії Дніпра. То їхав у гості  додому  до когось із  своїх товаришів.

   Згадав про  родичів і вирішив почати з Криму.  Чув якось від батьків, що давно їх не провідували. Заїхав до своєї бабусі Галини, що жила неподалік  Джанкою. За ті дні, що я там провів, встиг не тільки порадувати бабусю, яка бачила мене ще маленьким, але й закрутити бурхливий романчик з сусідською дівчиною  Ларисою. Точніше, закрутила його вона: чарівна, висока, струнка, майже на півголови за мене вища, з коротко стриженою модною зачіскою та вузесенькою спідничкою, яка здавалася якимось клаптиком тканини на гарненьких ніжках. На  чотири роки за мене старша, вона встигла, з її слів, вже раз сходити заміж, працювала секретаркою директора місцевого радгоспу і, за сумісництвом, була його коханкою. Познайомилися ми в перший же день мого приїзду. Побачивши мене у бабусиному дворі, вона зайшла і, заворожуючи мене своїми чорними, як космічна безодня, очима, запитала:

- Ти хто такий, школярику? Бачу,  не місцевий.

- Гість бабусі Галі і зовсім не школяр, а вчуся у технікумі, - ледве спромігся я на відповіть, не відриваючи захопленого погляду від  гарненького личка, і почуваючи себе мишкою  перед удавом.

- Мені на сьогодні кавалер потрібен, у кіно проведеш?

     Знайдіть мені  хлопця, хто б від такого відмовився, якщо у нього немає дівчини! З того вечора у кіно ми ходили кожен день, по дорозі цілувалися під величезними липами, а потім займалися любощами на веранді їхнього дому. Лариса підпирала вхідні двері до хати старим, батьківським стоптаним чоботом, неначе-то був якийсь надійний засув. Кидала на підлогу такого ж старезного кожуха, на якому і вчила мене, «зеленого школярика», премудростям інтимної сторони нашого життя, на чому, схоже, вона таки  добре  зналася. Я б залишився там надовго, але мама вчила мене правилам гостинності. То ж невдовзі, помахавши ручкою бабусі, я з жалем, та без зайвих сентиментів з боку Лариси, попрощався з нею. Моя подальша дорога  пролягала  до   дядечки  Степана  у мальовниче  село Тінисте під  Бахчисараєм.  Тітка  частувала мене смачним домашніми  стравами, а дядько – вином власного виробництва, по черзі  дістаючи з холодильника  запітнілі  пляшки  різних сортів. Двоюрідна  сестра Олеся  водила мене в гори, провокуючи на змагання, хто перший зійде на вершину  їх місцевої найвищої гори Тарілки. Звісно, що я, степовик, постійно їй програвав.  Потім з сестрою кілька  днів ми їздили до Севастополя. Вона  знайомила  мене з містом та показувала море, ми засмагали на пляжі і каталися на прогулянковому катері. До цього я не бачив моря,  тільки Каховське водосховище, подорожуючи катером з Каховки до Берислава.

   Зробивши   після  цього кількаденну перерву вдома, я подався до Одеси.  Там познайомився з батьковою сестрою тіткою Надією та її сім'єю. Звичайно, мріялося побувати на  одеських пляжах,  Дерибасівській  та Привозі.

 -  Та  ні, - категорично заявила моя двоюрідна сестра Оленка,   якій я тільки-но виклав цей план знайомства з містом.- Бути в Одесі, і не сходити у наш знаменитий оперний театр – це вершина безрозсудності. Завтра  там вперше у цьому сезоні представляють знаменитий балет  «Жизель», отже ми йдемо.

Я ніколи не дивився балет, навіть по телевізору, із-за своєї, чесно сказати, неосвіченості у мистецтві, вважаючи його та оперу  чимось нудним і не цікавим. Але сперечатися з сестричкою не став. Вона була на три роки за мене молодшою, така собі невисока тоненька дівчинка-школярочка, з великими голубими  очима і якимось, ніби наївним поглядом та  миленьким личком, обрамленим  золотистими  кучериками. Однак те перше враження було помилковим,  вона все ж таки була талановитою одеситкою. Затиснувши ніжками, здавалося більшу за себе віолончель, вправно виконувала фрагменти із творів  Вівальді та Гріга, заодно розповідаючи мені, хто вони такі. Або, дражнячи мене, читала Бодлера в оригіналі, де я ловив тільки  милозвучність строфи  та розумів, що то французькою. Наступного дня, за півтори години до вистави, вона повела мене у скверик   на Дерибасівській,  там вечорами  у альтанці грав духовий оркестр. Музика дивувала і зачаровувала, здавалося, що в тих мелодіях легеньким морським прибоєм  хлюпочуть то почуття  радості, то смутку, то  любові. Звичайно, додавши то тих почуттів ще враження від самого  театру та глядацької зали,  балет мені здавався цікавим, красивим та змістовним. Та так, що наприкінці другого акту,  я помітив якесь відхилення  від сюжету, вказаному у лібрето: посеред сцени стало з’являтися коло, за відблисками схоже на озеро, яке розширювалося, і актори, танцюючи, його оминали. А дія згідно сюжету проходила на кладовищі. Я не став відволікати Олену, та коли опустилася завіса,  відшуміли оплески і ми вийшли з театру, все стало зрозуміло: на вулиці йшов дощ, і в залі протік дах. Точніше, то був не дощ, і не злива, а якийся водяний апокаліпсис. Бурхливий потік води діставав  майже до останньої сходинки театру, який стоїть на підвищенні.  Коли через кілька хвилин  він раптом скінчився,  ми, роззувшись,  пішли  по тій  каламутній, безкінечній річці. Дійшовши Дерибасівської, я зрозумів, що логічно було б відразу ж зняти і штани, адже вода вже сягала мені вище колін, а по вулиці хаотично пливли, мов якісь кольорові лебеді,  затихлі та некеровані автомобілі. Додому ж ми прийшли вже мокрі по пояс. Але наступного дня місто виглядало так, ніби нічого незвичного вчора й не було, і далі ми змогли  вже відпочивати  по моєму плану.