Бурситет

     Володимир Дрозд.               

    Сонечко  викотилося  із-за старої  кремезної  груші, що росла на причілку хати, і зазирнуло до кімнати. Теплі  пальчики променів залоскотіли по тілу і добралися до очей. Я прокинувся,  різко піднявся і тільки вже сидячи розплющив очі. Я завжди так роблю зранку літньої пори, щоб не ловити «сонячного зайчика». Мама постійно нагадує закривати на ніч фіранку, щоб сонце не будило, але мені так подобається. Тоді я розумію, що  вже не ранок, що за вікном  літо і не треба збиратися до школи. Груша за вікном про щось  шелестіла  листям  і привітливо помахувала  мені гілкою. Я люблю це дерево, не тільки тому, що воно приносить соковиті смачні груші, а ще захищає нашу хату: по ній вже мабуть рази чотири  била блискавиця, відсікаючи самі високі і густі гілки, кілька разів  її ломав вітер, але вона кожного разу вперто відроджувалася і далі частувала нас своїми плодами. І тут  я розумію:  у школу йти не треба не тому, що літо, а тому, що я її закінчив.От тільки що робити далі? Це питання номер один. Одне знаю - треба вступати до  навчального закладу, щоб здобувати собі спеціальність. Ще навчаючись у восьмому класі,  почав писати замітки та вірші у районну газету, тому  мріяв  про   журналістику. Навіть про свого батька написав, який гарний він виростив парк у селі. Але (за що до цих пір соромно), назвав його іншим ім’ям, гадаючи, що про своїх близьких писати не можна. А батько читав і не розумів – ніби й про його справу написано, а ім'я інше. То ж профорієнтації, як такої, у нашій школі не було, єдине, що можна  таким називати, був плакат на стовпі при вході на шкільне подвір’я  “ Зі шкільної  парти – на ферму», хоча, звісно, поспішаючих туди не було. Тому, де  навчають журналістиці і що потрібно для вступу я не знав і звернувся за  порадою  до старшої сестри  Наді, вона на той час працювала листоношою у нашому поштовому відділенні.

- Не знаю, який з тебе там вийшов би журналіст, хоча, як кажуть,  язик у тебе непогано підвішений,- задумалася Надя, - але для цього треба закінчити 10 класів і вступити до інституту. Це якщо тобі захочеться  два роки кожен день ходити  пішки сім кілометрів  у Кучеряво-Володимирівську  десятирічку. Важкенька то справа, пам'ятаєш, я три роки була там листоношею, поки у нас не відкрили своє відділення. У мене інша для тебе пропозиція: я зателефоную до відділу кадрів і взнаю, чи зможуть тебе направити у Херсон  навчатись до технікуму на спеціаліста  зв'язку. Повір, це цікава і дуже потрібна сьогодні  професія.

- Добре, телефонуй, - згодився я, вислухавши сестру.  Та й переспектива два роки  місити грязюку  по бездоріжжю зовсім не веселила.

 Вона відразу набрала  номер відділу кадрів, переговорила і радісно повідомила:

- От бачиш, все чудово. Їм потрібні спеціалісти, тому завтра поїдеш і візьмеш направлення, з ним і вступати легше, якщо великий конкурс.

   Окрилений тим, що питання моєї подальшої освіти  вирішилося так швидко, я побіг додому, забувши  навіть про журналістику. Остільки  мій шлях перетинався з садибою Добрянських, я не зміг не  зайти до свого друга Сашка  поділитися такою  новиною. Він  мій однокласник і теж закінчив школу. Я був  тут частим гостем, тому   ніколи не стукав, а відразу заходив до хати. На веранді, серед  зелені кімнатних  рослин,   на тапчані,  лежав  Сашко  із книжкою в руках і  здався мені  якимось падишахом, відпочиваючим у райському саду.

- Привіт! Ти вже, мабуть, вибрав собі заклад, куди вступати і готуєшся! - весело підтрунив я його, бо знав, що він нічого ще не вибрав і не знає куди йти вчитися. – Слухай, Сахалін ( це було  його  прізвисько ще з дитинства), а давай зі мною разом. Поїдемо завтра у Чаплинку і попрохаємо направлення у технікум і для тебе, за мене Надя вже домовилася.

- Ти знаєш, мені всерівно, а вдвох ніби й веселіше, - відповів він відклавши книжку, - от тільки з батьками поговорю і ввечері тобі відповім.

Сашкові батьки , як і мої, були не проти, і ранком наступного дня ми йшли до села Поштове на автобусну зупинку. У районному вузлі зв'язку все вирішилося чудово: направлення на навчання видали нам обом, попередивши, що після закінчення технікуму чекають нас на роботу. Через кілька днів,  пройшовши медкомісію  та зібравши  необхідні документи , ми повезли їх здавати.

  У Херсон  ми приїхали з якимось подивом та острахом,  таким   величезним нам здавалося це місто. До цього ми бували тільки у одному місті – Каховці,  яке  тепер    видавалася  нам звичайнісіньким селом. Технікум  знаходився на центральному проспекті,  і  прикладати особливих зусиль для його пошуку не довелося. Зупиняємось перед  величною чотириповерховою спорудою  з  баштою  і частиною корабельної щогли над нею: Херсонський судномеханічний  технікум  імені адмірала Ф.Ф.Ушакова.   А навпроти  такий же величний  пам'ятник   адміралу.

   Черга до приймальної комісії  була невеликою, тому документи  здали  швидко і без проблем. До зворотнього  автобусу  ще  був час і ми пішли знайомитися з містом. Проспект, затоплений зеленню дерев і газонів, привів нас на набережну Дніпра. Протилежний берег річки здавався ніби зовсім поруч  і милував око якимось вишукано-картинним  пейзажем. Набережна була  невеликою, неначе затиснутою з обох боків портовими спорудами,  а більшу частину пірсу займав  величезний  вітрильник «Товариш», який, очевидно, тільки  нещодавно пришвартувався, бо матроси  снували по шоглах, закріплюючи  такелаж. Ми застигли, милуючись  цією неперевершеною  красою  величного  трищоглового  барку.

- Мені дуже  сподобався технікум,  і я буду тут вчитися, - поділився я радістю із Сашком,- можливо ще й  практику радистом будемо проходити на цьому красені.