Темний берег і жахи

Історія №2 

Море було тихим, неслихано тихим. Місяць висів на небі, відбиваючись у воді, але причаровані старі рибалки знали: це була омана. За спокійним дзеркалом води ховалося щось зловісне.

Люди з старого селища, що розтяглося біля самого берега, добре знали легенду. Говорили, що багато століть тому тут загинула ціла флотилія піратів, проклятих власними гріхами. Вони тонули в штормі, що з’явився нізвідки, їхні кораблі ламалися, наче тріски, а вода навіки стала їхнім холодним гробом. Але смерть не принесла їм спокою. Їхні душі блукали глибинами, невидимі для людського ока, та чекали нових жертв.

Тієї ночі небо було всіяне зірками, а море здавалося гладеньким, як чорний шовк. Невеликий рибальський корабель "Стара Люсія" повертався до пристані після довгого дня. Капітан Фарес, старий і мудрий моряк, стояв біля штурвала, прислухаючись до шепотів хвиль. Його команда була втомлена, але задоволена — улов цього разу був щедрим.

Раптом вітер завмер. Настала тиша, така глибока, що навіть хвилі перестали плюскотіти об борти. Повітря стало важким, немов перед грозою, але небо залишалося ясним. Один із рибалок, молодий хлопець на ім’я Енріке, підняв голову і придивився до води.

— Щось не так… — прошепотів він.

Вода під кораблем завирувала. Вона набувала дивного, сталевого відтінку, ніби в глибинах щось темне, невидиме змішувалося з нею. Раптом хвиля вдарила у борт, і з темряви з’явилися руки. Бліді, зчорнілі пальці з довгими, гострими нігтями вчепилися за дерев'яні дошки судна.

— Боже милостивий… — захрипів один із рибалок, задкуючи від борту.

З води повільно піднімалися фігури. Їхні обличчя були перекошені від вічного болю, а очі світилися жовтим вогнем. Вони були не живими, але й не мертвими — лише тіні тих, хто колись борознив ці води, перш ніж море забрало їх назавжди.

— Вони йдуть… — прохрипів старий рибалка Педро, хрестячись тремтячою рукою.

Моряки метушилися, хапали ножі, гаки, навіть весла, але що могли вони зробити проти привидів?

Перший крик розітнув нічну тишу, коли одного з рибалок схопили за ногу і потягнули вниз. Він закричав, намагаючись вирватися, та руки мерців були сильними. Вода ковтнула його, і тільки бризки вкрили палубу.

Капітан Фарес схопився за амулет, який носив на шиї все життя. Його дід колись казав йому, що ця річ захищає від морських проклять. З тремтінням у голосі він почав шепотіти молитву.

Примари зупинилися. Вони відступали, ховаючись у воду, їхні очі тьмяніли, ніби втрачаючи силу. Але було вже пізно.

Наступного ранку "Стара Люсія" не повернулася в порт.

Рибалки з селища, що стояли на березі, бачили лише уламки. Уздовж прибережного піску плавали різнокольорові скрині, викинуті хвилями. Хтось подумав, що це скарби, та коли люди відкрили їх, то побачили лише старі, зотлілі мотузки, гнилі уламки дерева і морські мушлі.

А море залишилося тихим. Несе́нихо тихим.

Кінець