№1

№1. Історія перша.

Рози в’янули в саду, їхні пелюстки повільно осипалися на землю, забираючи з собою останні відблиски літа. Легкий вітер дулив на квіти, і їхні листочки, як мертві душі, летіли в сторону моря. Вітер кидав їх на поверхню води, і вони, немов маленькі човники, ковзали по синьому простору, що з кожним миттю ставав темнішим. Але це був лише початок. В глибині води, де сонце не могло пробитися, сховалася справжня сила.

У місті на березі старі моряки часто шепотіли про це місце, і хоча всі називали його просто "Темний Берег", кожен, хто відважувався наблизитися, був готовий до жахіття. Тут води були особливими, вони мали свою волю, свою міць. Листочки роз, що впали у глибини, ставали частиною цих темних вод, що поглинали все — і живих, і мертвих.

Корабель капітана Альвіра вже кілька днів мандрував вздовж цього небезпечного узбережжя. Старий моряк давно перестав сподіватися на спокійне плавання. Чим ближче вони підходили до Темного Берега, тим більше відчувалася в ньому незрозуміла сила. Вітер приносив з собою не просто морський аромат, а й запах тьми, що неслося з самого серця океану. Листя роз продовжували падати у воду, що здавалась безкрайнім чорним дзеркалом.

"Альвіре, ти впевнений?" — спитав один з матросів, його погляд був наповнений страхом.

"Цей берег нам не дасть спокою," — тихо відповів капітан, не відриваючи погляду від горизонту, де море зустрічалося з небом. "Але ми не можемо повернутися."

Тим часом, на самому дні моря, темрява почала рухатися. Що це було — ніхто не знав. Легенди розповідали про морських істот, що спали в глибинах, але тепер, коли світло ставало все слабкішим, все виглядало зовсім інакше. Листя розів, що впало в воду, ставало частиною того, що згодом виявилося великим і жахливим. Істота, яка колись була королевою цих вод, пробуджувалась від багатовікового сну.

"Вона пробуджена," — прошепотів старий картограф, вказуючи на карту. "Це місце, де води зустрічають світло і темряву. І тепер вона не залишить нас у спокої."

Листя, що продовжувало падати на поверхню води, почали розходитися в різні боки. Вони ставали все менш і менш схожими на звичайні рослини, а більше — на шматки якихось інших істот. Кожен з них, потрапляючи у воду, ставав частиною того, що не можна було зрозуміти. Як і ті, хто наважився увійти в ці води — вони більше не були людьми, не були й тінями. Вони стали частиною темної, безкінечної глибини.

Корабель не мав сили зупинитися. Вітри, які його вели, були не просто вітрами, а керованими духами моря. Ті, хто їх відчував, розуміли — їхній шлях не веде до дому. Вони мандрують в темні води, до місця, де починаються жахи. До місця, де навіть сама вода мріє про забуття.

І в той момент, коли корабель почав опускатися в темряву, коли останні листочки роз були поглинені водами, з глибин піднялася тінь, схожа на великий морський звір, що простягнув свої хижі лапи до кожного, хто наважився наблизитися до його дому.

З того часу нікого не бачили, хто б повернувся з цього берега. А на наступний день, коли вітер став тихим і мирним, на березі залишилися лише опалі пелюстки роз, що плавали на поверхні води, ковзаючи у темну безодню, де навіть світло боїться заглядати.

Кінець