МІДАРІС

МІДАРІС 

Небо було вкрите темними хмарами, наче воно спостерігало за ходом кривавої бійні на землі. Мерці з армії Крігора бігли зі зброєю на людей короля Ледана, що вже не вперше підпорядковувались його старшому синові. Поле бою палало від вогню, що пожирав дерева і тіла. Запах диму та крові змішувався з гіркотою попелу, що нісся душним повітрям. 

Воїни, яких вів Мідаріс, хоч і були виснажені довгими днями боїв, трималися міцно. Кожен з них був загартований вогнем і кров’ю. Важкі залізні обладунки захищали їхні тіла, але не могли приховати глибоких подряпин, заліплених брудом. Виглядали вони так, ніби стали частиною землі, на якій вони боролися за право на існування. 

Їхні обличчя були вкриті пилом і кривавими розводами, погляди – суворі й зосереджені на задачі стримувати ворога. Кожен з них знав, що найменша помилка буде коштувати їм життя. Їхні руки міцно стискали мечі й списи, а щити вставлялися в щільний ряд, утворюючи бар’єр, за який не пройде ніхто. Не зважаючи на тінь смерті та страх, вони не відступали. 

З поля бою, на носилках, швиденько виносили поранених. Їхні крики зливалися з брязкотінням сталі, вселяючи в кожного наближення невідворотного. Одні були просто вкриті ранами, деяким повезло менше. Їх тіла несли без кінцівок. Серед поранених був один з кращих друзів Мідаріса – Фінн Гарві. Замість ніг в нього виглядали лише два обрубки, права рука звисала на тонких червоних нитках, а  іншої взагалі не було. Він помер не дочекавшись на відправлення в глибокий тил. Його молода сестра Шейла більше ніколи його не обійме. 

Попереду, на передовій лінії, стояли мечники – кремезні чоловіки в шоломах, які захищали їх голови, а також у важких пластинчатих обладунках, що вкривали груди, плечі та стегна. Своїми широкими мечами, вони майстерно розмахували в різні сторони, намагаючись завдати противнику максимальних втрат. 

Позаду мечників вистроїлися ряди списоносців. Їхні довгі, важкі списи з загостреними наконечниками здіймалися над головами, готові в черговий раз зустріти нежить з неминучою силою. На кожному з них був лускатий панцир з легкого, але міцного металу, привезеного з Лардрею. Завдяки цьому, вони могли вільно рухатися, захищаючи все тіло. На плечах у них колихалися від вітру щільні плащі, з зображеними на них домами своїх лордів. До них підходили все нові й нові мечники. Свіжа сила, на допомогу вже знесиленим та пораненим. 

– За короля Ледана! За наші сім’ї! Вперед! – кричав один з них дістаючи меч з піхов. Інші також взяли до рук зброю й з криком побігли в глиб битви, повз коридор, який їм надали списоносці. 

Ще далі, на підвищенні, розташувалися лучники в легких кольчужних сорочках. На кожному них – сагайдаки з довгими стрілами,  прикрашені білим та червоним пір’ям, кольорами дому Рейнмерів. Луки були в руках, але не натягнуті. Стріли летіли тільки під час відступу, тож як тільки померлі продиралися у межі ураження, лучники випускали стріли, що свистіли в повітрі безкінечним градом. 

Поле бою перетворилося на справжнє пекло. Відчайдушні крики, брязкіт зброї та важке дихання злилися в один безперервний гул, від якого кров холола в жилах. Мечники Мідаріса билися кожен на своєму клаптику землі, оточені з усіх боків неживими. 

Списоносці, що мали стримувати хвилю, тепер самі боролися за своє життя. Їхні списи, застряглі в гниючій плоті, змушували воїнів кидати їхню основну зброю й вихоплювати короткі мечі. Скільки б живі не добивали назавжди цих потворних істот, на їх місце швидко прибігали нові. З кожним подихом набігало з десяток інших – старі скелети з іржавими мечами, гнилі трупи минулих сутичок і тіла їх товаришів, що ще недавно билися на стороні життя. 

По флангах армії Мідаріса стояли вершники. Їх хоч і було небагато, але кожен з них був майстром своєї справи. На їхніх грудях – легкі латні кіраси, а на шоломах – розмаїтні гребні. В руках вони міцно стискали довгі мечі та списи. Коні, вкриті кольчугами, були готові ринутися у бій, несучи на собі їх хазяїв. У них на шиях звисали ланцюги, що створювали голосні звуки при кожному їхньому кроці. Вершники стояли й чекали на команду прорвати фланги ворога, коли настане відповідний для цього момент. 

Згодом мерців стало настільки багато, що під час сутичок було важко зрозуміти де свій, а де чужий. Поступила команда на відступ. Люди почали швидко відступати назад.  

Досвідчений та жорсткий капітан мечників Саймон, в пащах бою, горланив: 

– Відступаємо! Всі назад! Ми більше не можемо їх тут стримувати! Назад за річку Бака! 

Його крики здавалося чули всі живі істоти, що проживають на Каргорі. 

– Лучники! Готуйсь! – закричав лорд Бартмур. 

Лучники підпалили стріли й міцно натягнули луки очікуючи на команду. 

– Цілься! –  Роберт Бартмур витримав паузу, дочекавшись, поки більшість воїнів відбіжать. – Стріляй! 

Стріли полетіли пробиваючи старі нагрудники збиваючи мертву навалу на землю. Ті з неприємним клекотінням падали додолу, намагаючись погасити гаряче полум’я. 

Один з мечників безнадійно впав на коліна перед стіною списоносців й сказав чи то їм, чи то собі: 

– Нам всім кінець... Звідси ніхто живим не повернеться... Ніхто не повернеться... 

Десь далеко в небі, серед сірих хмар, пролунав разом з вітром гучний та загрозливий рик, який викликав одночасно і страх, і захоплення. Рик повторився ще раз з іще сильнішою люттю. З неба виринув Мідаріс верхом на своєму білокрилому драконі – Шалері. Шалер – ім’я дане йому сином короля ще в часи, коли той був ще яйцем. Він ріс разом зі своїм вершником, що вчив його послуху та командам. 

Вогнедихаючий лускатий змій знижувався з неймовірною швидкістю й здіймався над димом, розбурхуючи вогонь помахом своїх крил. 

– Спалити їх всіх! – наказав грізно молодий Мідаріс. 

Він був вдягнутий у міцні обладунки, виконані з темного чорного металу, який поглинав світло, наче вічна темрява. На його плечах красувався легкий плащ із зображенням свого дому – сонце, яке стоїть над місяцем. Плащ був вишитий золотими орнаментами, а на голові красувався шолом з червоним пір’ям, яке колихалося на вітру. Його довге каштанове волосся сильно контрастувало з його білим плащиком.