ЛОРЕНТАЛЬ

ЛОРЕНТАЛЬ 

Колишній лицар Ледана умивав лице холодною ранковою водою. Він був молодий і гарний. Стояв на колінах над річкою посеред лісу. Коли король взяв Лоренталя до себе на службу, деякі лицарі та лорди спочатку думали, що він – молода дівчина, з довгим каштановим волоссям нижче плечей. На їх думку бути такого не могло, що хлопець буде вродливішим за більшість дівчат.  

Він уважно вдивлявся у своє дзеркально чисте відображення у воді. Його тонке й акуратне обличчя з м’якими лініями, що підкреслювали його молодість та тендітність, було вкрите порізами та синцями. На його повних, добре окреслених губах виднівся свіжий, незагоєний поріз від кинджалу. На лобі – січка, залишена одним з катів Пурпурних Плащів. Їх основна мета полягала в тому, щоб зламати дух хлопця, і їм байдуже було, якими саме методами. Аби вони тільки були дієвими й давали результат. 

Лоренталя тортури не зломили, а лише зміцнили його дух і бажання зробити неможливе. Зробити те, що нікому не вдавалося віками. Втекти з Гаморської в’язниці. І йому це вдалося. Два роки він відсидів замість вічності. Кезарі разом з ковеном відьом зробили те, що одні бажали б понад усе, коли інші – боялися б найбільше. Вони прокляли його на безсмертя. Як і тих, кому повезло менше. Як тих, що навіки залишилися у темному підземеллі. 

Колишній Губитель Віверн встав і обтрусив коліна від соснових голок на своїх грубих вовняних штанях. Вони були старі та пошарпані. Всі в дірках, як і його брудна сорочка, яка за час його перебування у камері порвалася у деяких місцях. Її краї були рвані, тканина взагалі вицвіла до сіро-коричневого кольору через постійний контакт з вологою, брудом і кров’ю. 

Відійшовши подалі від річки, він тримаючись за живіт, присів над одною зі столітніх сосен. Тримаючись за голову, молодик думав, що ж йому робити далі. Він цілих два роки провів майже у цілковитій темряві. Стільки всього за цей час змінилося. Від стражі він дізнався, що наразі йде війна між живими там мертвими, в якій перші програють. Хотілося взятися за меч і верхом на коні поскакати в самий епіцентр бою. За Мідаріса, з яким той грався, коли вони були дітьми. За звичайних людей, які тікають назад від страшної участі. За себе, аби жити знову в мирному світі, в якому основна проблема полягала виключно з розбійниками. 

Хотів би Лоренталь повернутись в ті часи, коли він був ще дитям. Маленьким хлопчиком, який торгував на ринку запашними й свіжими булочками разом з мамою. Місити тісто, начиняти його вишнями, похапцем закидаючи декілька вишеньок до рота, або допомагати матері чистити квасолю. Але той час вже давно позаду і можливості повернутись назад вже немає. Є тільки тяжке теперішнє, яке нависло над ним чорною хмарою. 

Зібравши останні сили в кулак, він встав і пішов далі на північний схід. Мороковий ліс був йому знайомий, але в ньому він ніколи не був, тож знав, що якщо зверне кудись в інший бік, то може просто в ньому заблукати. Голод і так припікав, а пустим руками ловити зайців або полювати на оленів не було ні змоги, ні сил.  

Частина його внутрішнього світу хотіла зникнути, розтворитися серед цих великих вічних дерев, а інша, воліла воювати. Щоб йому не хотілося, найбільше Лоренталь хотів поглянути в очі сіру Севею Талену, своєму колишньому найкращому другу. Саме через нього, Меруна кинули в Гаморську в’язницю. 

Два роки тому, Лоренталь разом з Севеєм отримали особисто наказ Ледана на знищення всіх до єдиного розбійників в лісах лорда Мада. Той звернувся особисто до короля, благаючи надіслати Пурпурних Плащів аби розібратися з мародерами, які на той час частенько нападали на поселення поблизу. Останньою краплиною лорда Удмона Мада стало спалення цілого села, Кришталевого Яру. Ту ніч, вцілілі жителі села запам’ятали назавжди. Спалені хати, вбиті чоловіки, зґвалтовані й вбиті жінки та діти, які лежали нерухомо біля своїх хатинок. Мад надіслав десятьох своїх, але протягом двох тижнів від них не було ніякої звістки. І так, два лицарі Ледана відправились на далеку північ. Хай, як лорд казав, що нагородить Талена і Меруна за їх роботу, їхали вони не за золотом, не за славою, не за дівчатами. Їхали, бо присягнули на вірність короні. Здолавши всі негаразди, вони нарешті доїхали до лісу. Прив’язавши коней до дерев, вони попрямували у глиб лісу уважно прислухаючись до кожного звуку, до кожного шурхотіння в кущах.  

– Що, Мерун, – говорив тоді насмішкувато Севей, – страшно? 

– Не більше тебе, – мовив Лоренталь тримаючись за руків’я меча. – Знаєш... Все таки дивно, що сюди відправили саме нас, а не от наприклад Пурпурних Плащів. Їм така робота приносить задоволення. 

– Яка це така? – здивувася сір Тален. 

– Вбивати. Пам’ятаєш повстання Еріка та Марцеля Стокгартів? 

Севей на мить задумався, але виду не подав. Звичайно він пам’ятає цей день. Хоча й повстання тривало лише неділю, за цей невеликий проміжок часу відбулися дві криваві битви: під селом Темний Корінь та при взятті родового замку Стокгартів – Гловстайна. Тоді Севей та Лоренталь були геть молодими. Обом по шістнадцять, обоє хочуть проявити себе на полі бою. Коли Севея оточили четверо людей Стокгартів на шляху до замку, той думав, що на цьому його життя підійшло до кінця. Його врятував Лоренталь, який вбив їх у нерівному бою. Там вони й познайомились і стали не розлий вода. 

– Таке не забудеш, – відповів Севей. – Палаючі коні і цей... Сморід крові та піджареної людської плоті не забудеш ніколи.  

– У замковий двір ми зайшли другі. Перші були Плащі. У калюжі валявся напівмертвий чоловік з людей Стокгартів. І я побачив лице та очі Плаща, який повільно всаджував меч тому у шию. Йому це подобалось, він отримував від цього задоволення.