ЛЕДАН

ЛЕДАН 

Втопчуючи зелену траву кінськими копитами, король Ледан прямував у супроводі десяти лицарів в напрямку Гаморської в’язниці. Цілий день вони їхали в дорозі, зупиняючись лише аби набрати води та перекусити в тавернах, що були на шляху. Вночі їх настав сильний дощ, звуки якого розбавляв час від часу потужний грім. Злива була страшна. Промоклі до нитки по дорозі вони побачили мерехтіння вогників і вирішили попрямувати туди. 

То була дерев’яна будівля з видимими балками та солом’яним дахом, всередині якої лунали співи п’яних голосів, музика та танці. При вході в таверну, їх зустрів молодий на вигляд конюх, який побачивши короля впав на одне коліно.  

– Можеш встати, – сказав Ледан поклавши руку на плече хлопцю. 

Конюх підвівся швидко й оглянув усіх присутніх.  

– Займись нашими кіньми, – сказав король. – Ледан простягнув хлопцю 2 золотих лося. – Це за всіх, – продовжив Ледан і відсунувши хлопця вбік ввійшов всередину таверни. За ним прослідували й інші, просовуючи поводи конюху, який від радості, ледь не тріснув навпіл. Золотий лось! Ні, аж два золотих лося! Це можна жити на них неділь дві-три.  

Їх зустрічали просторі зали з кам’яними стінами і масивними дерев’яними меблями. За довгими столами на таких же довгих лавах сиділо повно людей, які весело співали попиваючи ель та яблучний сидр. В центрі зали стояв великий камін, з якого лилося тепло. Підвішені факели та лампи освічували таверну. Було тепло, особливо після дощу. Ледан сподівався, що він не приболіє. В нього й так було аж занадто багато негараздів.  

Скромно вдягнуті музиканти грали швидкий і веселий мотив, який закликав до танцю. Дівчата танцювали зі своїми хлопцями та торговцями. Офіціантки ходили поміж столами і доливали напоїв усім бажаючим. Ледан примітив один пустий столик в кутку зали. Для одинадцятьох чоловік місця було більш ніж достатньо. 

Завбачивши короля і його супутників, спів і сміх змінився на тишу. До них підійшов старкуватий власник таверни. Він був вдягнутий у білу вільну, льяну сорочку поверх якої він носив жилет із шкіри. 

– Доброго здоров’я! – привітався Ледан. 

– Ваша величносте! – з захватом мовив господар. – Чи не бажаєте ви з друзями випити? 

Ледан на мить задумався обвівши поглядом своїх втомлених союзників. 

– Отой столик в кутку вільний? – запитав. 

– Так, звичайно! Ваша Величність може сісти за нього. Замовляйте все, що душа забажає. Для вас все за мій рахунок. 

– Ми заплатимо.  

Король зняв з поясу свій гаманець, дістав з нього 10 золотих лосів і просунув їх власнику. 

– Нам потрібні кімнати для ночівлі. Знайдуться? 

– Так, Ваша Величносте! Для нас честь приймати вас у себе! 

Ледан зняв з себе накидку, й повісив її біля дверей на вішак. Після цього вони всі сунули до вільного столу. В залах була повна тиша. Погладжуючи бороду, король сидів і думав про подальші його дії. Гаморська в’язниця. Відьми... Що вони такого хочуть йому повідати? 

До мандрівників підійшла молода офіціантка вбрана в простору лляну сіру сукню з довгими рукавами. На її талії був зав’язаний світлий фартух, а за головний убір у неї була скромна хустинка, яка покривала її біляве волосся. Вона підійшла до них повільно, усміхаючись, як її вчив господар і запитала: 

– Що будете замовляти, Ваша Величносте? 

– Декілька буханок хлібу, тушковані овочі, нарізаний сир і багато запеченого м’яса. Принесіть на нас усіх. А ще медовухи побільше. 

– Ваша Величносте, – защебетала, – медовуха наразі закінчилася. 

– Тоді несіть ель та темне пиво. Також на всіх. 

Дівчина вклонилася і швидким темпом пішла у бік кухні. Її починало трішки трусити. Все ж таки короля вона не кожен день бачила й хотіла угодити йому в усьому.  

Після появи Ледана, можна було б подумати, що всі присутні вмить втратили здатність розмовляти. Більше ніхто не жартував, не сміявся, не співав. Король чомусь згадав дні, коли він був молодий. Постійні гулянки до ранку, гарні дівчата у вишуканих борделях, турніри, в яких він завжди був радий прийняти участь в якості учасника, а не спостерігача. Як вони з його вже давно мертвим другом Кіліаном пиячили в точно таких самих тавернах, як в тій, в якій він зараз знаходиться. В одній з них його і вбили люди маловідомого лорда Люмера. Коли Ледан про це дізнався, на гарячу голову він наказав стерти дім Люмерів з лиця землі. Нараз їх землі вкриті бур’яном, а замок стоїть спалений в руїнах. В той день загинули і Віктор Люмер, і його єдиний син Амер, який пав від руки самого Ледана у двобої. 

Ледан важко зітхнув. Їсти хотілося, але на столі стоялли тільки сир з хлібом і декілька бочечок з сидром. Болісні спогади навели на нього сум, а голод відійшов на другий план, ставши майже непомітним. Він оглянув усіх присутніх і зупинився на бардах, які замість того, аби співати та грати на музикальних інструментах, мовчки сиділи і їли гороховий суп з кроликом. Вони були вдягнуті по простому. Не так як ті, що були при дворі. Якщо другі були вдягнуті у яскравий одяг, що нагадував райдугу, то ці були вдіті по бідному. Дешеві потерті шкіряні чоботи, легенькі плащі, прості сорочки та вовняні жилети. Королю хотілося музики. Хотілося співів.