АМІРАЯ

АМІРАЯ 

Амірая підіймалася великими сходами на гору Небоцвіт в оточенні людей свого чоловіка, що прибули разом з нею в Каргор. На їх обладунках красувався герб її вже нового дому – червоного тюльпана на блакитному фоні. Сходи були вкриті корінням древніх дерев, які здавалося цілу вічність росли вверх, закриваючи листям промінчики сонця. 

У крипті Елісари не було. У служниці вона довідалась, що та пішла у глиб гаю, до старого дубу. Подякувавши їй, вони рушили далі. 

Гай був великий і гарний, схований серед велетенських ялинок і лише старий могутній дуб виділявся на їхньому фоні. Елісара сиділа під ним на плащу одного з стражників взявшись за голову. 

Амірая зупинилася. За нею стало і її оточення. Наказавши стояти на місці, старша донька короля Ледана й королеви Елісари пішла повільним кроком вперед до матері. Елісара навіть не помітила те, як донька підійшла до неї впритул. 

– Доброго вам дня, мамо, – лагідно заговорила. – Я повернулася. 

Елісара глянула на доньку і аж засяяла від радості. Погані думки зникли з її голови, а вираз обличчя з мертвотно-блідого змінився на теплий рум’янець. Королева підскочила і міцно обійняла свою дочку притуляючи її до своїх грудей. Вона гладила Аміраю по голові, по-дитячому, а та була й не проти.  

Амірая дивилася на матір і не взнавала її: вона постаріла, очі запали, як і щоки. Здається пройшла ціла вічність, з моменту, коли Елісара проводжала до корабля свою доньку. Батько також мусив би за цей час постаріти, але він порівняно з її мамою виглядав таким самим, які і колись. 

– Коли ти приїхала? – питала Елісара. – Чому я про це нічого не знаю? 

– Недавно, мамо, – усміхнулась. – Краще розкажіть, як ви тут? 

Елісара сумно всміхнулася і почала хитати головою. 

– Як тобі сказати, доню... Тебе не вистачає. Без тебе сумно тут, не те, що раніше. 

– Але Маріана залишилась. 

– От тільки чи на довго? – поглянула на доньку Елісара з печаллю в очах. – Вона буде тут лише до того моменту, поки не знайде собі якогось багатого лорда й не вийде за нього заміж. 

– Його ще знайти потрібно! – зауважила Амірая. 

За довгий час, Елісара по справжньому засміялася. 

– Знайти жениха для дочки короля ніколи не було проблемою. Кому, як не тобі це знати, Амірая? 

Після короткої паузи, Елісара запропонувала пройтись у двох, залишивши стражу тут. Амірая з радістю погодилася на її пропозицію. Вони йшли у двох, як колись у старі добрі часи. Мати й дочка. Разом. Амірая не почала напряму питати за свого брата Мідаріса. Натомість щоб розвеселити матір, вона згадувала кумедні історії зі свого світлого дитинства. Коли Елісара вже видавалася жвавішою, аніж до цього, Амірая вирішила поставити їй декілька питань. 

– Батько сказав, що ти сильно переживаєш за Мідаріса. Я впевнена, що ваші переживання не відповідають дійсності. 

– Не відповідають дійсності? – перепитала Елісара. – Він на війні, Амірая! Він веде цілу армію, хоча сам ще дитина! 

– Його для цього готували все життя. Він знає, що робить. В Мідаріса гарні радники на фронті. Батько сказав, що, мабуть, поверне його сюди, а сам поїде на фронт. 

Елісара зітхнула й зупинилася поглянувши на доньку: 

– Твій батько... Він став занадто... Не знаю. Не таким, як раніше. 

– Але й ви змінилися, мамо. Ви навіть з ним говорити не хочете. Нам потрібно бути разом, якщо ми хочемо вижити у майбутньому, залишивши після себе не тільки згадку. 

– Я з тобою згодна, Амірая. Де зараз батько? У наших з ним покоях? 

– Відправився в Гаморську в’язницю. Сказав через декілька днів буде тут. Тоді й поговорите й примиритесь. 

Елісара обійняла Аміраю, зробивши крок до неї. 

– Мені тебе так не вистачало! – сказала Елісара. 

Амірая обійняла маму у відповідь. 

– Мені вас також, мамо...