Вітри Полум'я

МАРІАНА

МАРІАНА 

Принцеса Маріана стояла в довгій та просторій тронній залі дивлячись на древній престол свого батька Ледана. Від нього віяло величчю, силою та могутністю минулих поколінь. Не один король, як сидів, так і помер сидячи на великому троні. Простолюдинам було байдуже на те, хто сидить на стільці, виточеному з міцного каменю, аби тільки на столі було що поїсти. Деякі, у міру своєї необізнаності та неграмотності навіть гадки не мали, хто саме стоїть на вершині правління десяти королівств та столиці Адор Перолі в королівстві Каргор. Король помер? Нічого! На його місце глянуть десятки лордів, які у кривавій бойні покладуть життя своїх найкращих людей, лише б доторкнутися до величі. 

Зала трималась на велетенських мармурових колонах, де на кожній з них були висічені імена та візерунки полеглих героїв у Ніч Чорного Сонця. Ще тодішній король Мерік Добросердий, разом з її батьком повели у Прокляті Поля своїх людей ведучи їх попереду проти Крігора Вдовиного Плачу. Тисячі тоді віддали свої життя за світле майбутнє своїх дружин, дітей та внуків. Сестер та братів. Батьків та матерів. Маріана підходила до кожного з стовпів і з глибокою повагою до кожного воїна низько вклонялась, доторкаючись своєї маленькою долонькою до вирізаних на мармурі чоловічках. 

На горі красувались великі, багатоярусні золоті люстри, прикрашені восковими свічками, що підкреслювали велич та розкіш тронної зали. Покладена плитка була схожа на шахівницю. В дитинстві, Маріана часто гралася зі своїми братами та сестрами в близьку до шах гру. Дівчата могли ходити лише по чорних квадратиках, а хлопці лише по білих. Суть гри була змінена. Кожен по черзі робив крок: спочатку старший серед хлопців, потім старша серед дівчат. Так було зрозуміло, що гра почалась. Задача в кожної зі сторін була дуже проста – перетнути лінію опонента першим, наступаючи лише на свої квадрати й не дати це зробити ворогу. Від теплих спогадів принцеса тепло всміхнулася. Але лише на мить. Вона вже не дитина, їй шістнадцять. Вона виросла, як і її три брати та дві сестри. 

Раніше їхня королівська сім’я була більшою. Молодший брат Кольвіг помер від чуми, чотири роки тому, проживши на світі даному йому богами лише десять років, середній брат Вульбір у свої п’ятнадцять загинув від рук зрадника під час спроби перевороту, а її найстарша сестра Тенебра загинула під час пологів, родивши мертве дитя й навічно залишившись двадцяти шести річною красунею. 

Кожен з членів її родини був похований у великій крипті, на горі Небоцвіт, у розписаних кам’яних могилах, обставлених урнами з золотом та мечами з щитами. Там, на одинці, дуже часто полюбляли сидіти король Ледан та королева Елісара. Вони ніколи не приходили навідувати покійників разом, а завжди окрема. Ледан часто приходив туди, на відміну від своєї коханої Елісари. Його дружині було важко знаходитись серед похованих нею дітей. З кожною смертю її чад, у потойбічний світ відходила й частинка її. Король приходив туди, запалював біля кожної з могил свічки й сідав собі посередині, аби подумати, як краще вчинити в певних ситуаціях. Він радився, сміявся і плакав, часто докоряв собі, що не зміг уберегти їх. Винив у всьому себе, тримаючись за голову та роняючи гарячі сльози над холодними плитами. Тільки там, він відчував себе живим. Справжнім. 

Маріана підійшла до великого вікна, верхівку якого було складено з різнокольорового скла, візерунки яких були схожі на мозаїку. На вікнах були намальовані сонце та місяць, життя у вигляді доброго старця та смерті, у вигляді скелету в чорній мантії та двома серпами, жінку й чоловіка, кота й собаку, яблуню, половина якої розквітає, коли інша – вже давно відмерла, молоду матір і новонароджену дитину, яку вона підіймає вгору до сонця. Вона ходила й з дитячою цікавістю вивчала кожен з візерунків, шукаючи в них якусь тайну, яку їй сильно хотілося розгадати. Маріана задумалася, що у цих візерунків одна спільна історія. Принцеса зупинилася навпроти зображення старця та смерті. Її огорнув сильний смуток та біль в серці. Як там її брат Мідаріс? Чи живий він ще, чи пав від рук ворогів всьому живому? Двадцяти чотирьохрічний Мідаріс попри свій вік, повів армію її батька та лордів у бій проти сил зла, де вони повинні вступати в нерівні бої проти невтомних сил.  

Крігор Вдовиний Плач повернувся. Через стільки років, він знову ходить по живій траві, знищуючи та підкорюючи всі володіння її батька. Колись, давно, мати розповідала маленьким діткам страшні історії про Крігора, чиє ім’я викарбувалось у пам’яті кожного дорослого, як кровожерливого тирана та вбивцю. Про його жорстокість та безчесність. 

Маріана згадувала, як з подругами, доньками прислуг та сестрами, сиділа в темноті при світлі товстої білої свічки й слухала історії про нього, заховавшись під ковдрою. А наслухавшись, не могла спати аж до ранку, уявляючи, як він приходить у столицю й вирізає всіх, кого бачить на своєму шляху. 

Маріана повернулася на середину тронної зали й знову почала дивитись на престол. Уявляла, як важко її батьку Ледану правити з матір’ю цілою країною. Важкі та масивні залізні двері, на яких були витесані древні захисні руни повільно прочинились. До зали ввійшов Ледан в оточенні своїх вірних підданих – королівської варти Пурпурних плащів. 

Королівські лицарі були вдягнуті в залізні металеві обладунки з пурпурного кольору плащами, під ними ховаючи кольчугу. У шкіряних піхвах красувалися новенькі сталеві мечі, на рукоятках мечів красувалися вирізані орлині голови, які немов застигли навічно у беззвучному криці. Їх очі були прикрашені червоними рубінами. На обладунках у кожного був зображений герб короля – яскраве весняне сонце, яке постає над сплячим місяцем. Шоломи, верхівки яких були прикрашені схожими на вуха золотими завитками, закривали собою більшу частину їх обличь. Це були суворі чоловіки, яким було байдуже яку ціну заплатити, заради захисту життя їх повелителя. Вони були елітою, серед звичайних вояк. До Пурпурних Плащів багато хто хотів потрапити, але відбір був дуже суворий. Їм потрібно було пройти низку небезпечних, болючих, а іноді й навіть аморальних іспитів. Всі вони відрізнялися. Серед групи зі ста чоловік, туди потрапляли в кращому випадку п’ять. Не всі змогли винести поставлені перед ними задачі. Початок був у всіх один – побороти страх смерті. Чоловіка могли кинути серед зграї зголоднілих собак, з одним лише ножом, або відправити у Ліс Срібних Павутин, де він мусив самотужки знайти і знищити лігво павуків, яке охоронялось ними ж. Другий етап були тортури. Майбутніх вартових прив’язували до столу й довго різали, піддавали їх нелюдській магії, яка випалювала в них жагу жити, вселяючи замість неї бажання померти, засовували їм розпечені тонкі голки, які просовували повільно під нігті, підпалювали, топили, труїли. Це був саме той етап, де відсіювалась більша половина, але не по своєму бажанню. Хтось сходив з розуму, хтось просто помирав від неймовірного болю, а щасливчики, по іншому їх не назвати, проходили далі до наступного етапу. Третій етап полягав у тому, що потрібно було вистояти п’ятнадцять хвилин проти десяти ожилих мерців, залишки минулої розбитої армії Крігора, яких для цього спеціально відловлювали в темних катакомбах Непера. Скільки б людина не билася, скільки б та яких смертельних для живого ударів вона не наносила, явної шкоди завдати не могла. Не було у живих і досі зброї, яка могла покласти кінець мукам немертвих і було прийнято рішення заточити їх на краю королівства в катакомбах, колишнього їх царя й правої руки Крігора Даггара. Немертві, на відміну від інших не живих не могли померти на полі бою. Прокляті древнім магом Нальвером, вони тинялися збиваючись у групки, поки їх не підкорив Крігор разом зі своїми підданими. Пройшовши і цей етап, залишався наступний і останній – четвертий. Він був спеціально підібраний королем. У їхній вірі у Світлих Богів було сказано, що нема такого гріха, який не можна було б змити щирою молитвою до богів, або кров’ю, як своєю так і ворогів. Окрім двох. Навмисного вбивства члена родини, або зради свого найкращого друга. Король вирішив піти далі і об’єднати два гріха в один. Чоловіку в останньому етапі випробувань потрібно було завести обманом в тихе місце або свого брата, або найкращого друга й вбити. Це потрібно було зробити, щоб король мав розуміння того, що абсолютно кожен його наказ буде виконаний і що людина, яка проллє невинну кров не буде опиратись у своїх рішеннях на вищі сили. Так і поповнювалась варта Пурпурних Плащів. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше