26. З воїна у наложниці?

"І для чого існує правда? Щоб завдавати людям болю? Деяніра, котрій стільки часу вдавалося дурити всіх, врешті зізналася. Але навіщо? Власноруч вчепила на себе ланцюг наложниці...

Для мене - Вона подібна піску, що тікає крізь пальці. Скільки сил не вкладай, а втримати не можливо. Її характер, як вода. А воля до свободи, як вітер. 

То чому вона вирішила стати 10-тою нареченою?! Не розумію! Не розумію..." 

Амадосак 

Навколо панувала цілковита тиша. Здавалося, я чую звук власного серця. Сумніватися було пізно, та хвилювання плутали ясні думки. Довелося боротися з бажанням відступити й завершити почате...

Тиша змінилася дзвінким реготом. Вождь мовчки, але відверто, вглядався у мене (певно, шукав щось жіночне). Обличчя капітана перекосилося від злості.

- Деянір! - грізно вигукнув Пал. - Це що за жарти?!

Досак і Ворон стривожено стояли поруч, один Мадій виглядав вдоволеним.

- Мене звати Деяніра, - вклонила одне коліно, - я одна з воїнів роксолан. Якщо ви не бажаєте чекати, то моїм обов'язком буде - допомогти своєму племені.

- Хах! - плеснув вождь по плечі Пала. - Які...- намагався підібрати слово, - різноманітні у вас дівки! Навіть не знаю, чи знайдеться гідний чоловік для неї...

- Мій вождь! - втрутився Мадій. - Якщо ви дозволите, то я б хотів її забрати собі.

- Справді?! - здивувався той.

- Нумо, продовжмо нашу бесіду де буде менше вух. Думаю, у мене є кілька цікавих пропозицій для вас. Спершу, вислухайте, а потім вирішите, чи зможу вам знадобитися. - витиснула із себе посмішку.

- Ти починаєш мені подобатися! Зробімо так: якщо не зможеш мене зацікавити, то залишишся без голови. Готова ризикнути?

Дивне запитання. Я по лезу давно ходжу. Іноді смерть здається рішенням, але не можу її собі дарувати. Інакше, як зможу гордо зустрітися з матір'ю?

- То куди іти?

Вождь з Мадієм відправилися вперед, за ними ще двоє язигів. Для простого люду свято продовжилося. Далі лунали тріумфальні пісні, наших наречених відвели старші жінки готуватися до церемоній, чоловіки насолоджувалися випивкою.

- Ти справді це зробила?! Повірити не можу! - хапнув за лікоть Ворон. - Для чого ж я отруїв Мадія? Він не міг нашкодити тобі, бо протиотрута у мене! Навіщо влізла?!

- Хоч розумієш наслідки? - підхопив Досак з іншого боку. - Думаєш, язиги дозволять тобі брати участь у походах?! Тим паче, очолювати?

- Не знаю...- чесно відповіла.

- Я казав, що не віддам тебе язигам?! - шипів Ворон. Його очі горіли зсередини, наче от-от і спалять. Чоловік розізлився не на жарт...

- Чекайте?! Ти що.. справді жінка?! - схопився за голову Саул.

- Так. - серйозно відповіла.

- Ну, рано, чи пізно вони б дізналися. Але навіщо було викривати себе так? - продовжував вчений.

- Досак! То ти знав! Як довго? Чому не розповів?

- Саул, це лише між нами.

- Замовкніть! - врешті заговорив капітан. - Обговоримо Деяніру потім. Як і розберуся з тобою, - вказав на Ворона. - Зараз, треба вирішити справи тут. Я теж не збираюся віддавати нашого малого, точніше малу, іншим! Після всього, через що ми пройшли, це буде зрадою з нашого боку!

- То який план, брат?

- Імпровізуємо...

Сама того не очікуючи посміхнулася. Було приємно чути, що їм потрібна, важлива... що мене цінують! Але вождь добряче споганив роксоланам план. Охорона не впустила нікого з них всередину. Навіть Мадій, і того не впустили. Мої друзі рвалися всередину, не зважаючи на наказ та охоронців.

- Зі мною все буде добре! Забули хто я? - кинула перед тим, як зайти в намет.

Чоловіки трохи заспокоїлися, голоси стихли, а відступати було нікуди. Вождь налив два келихи вина й простягнув один мені. В його очах читалася цікавість. Не така цікавість, як у чоловіка до жінки. О, ні. Він дивився як господар на нову цяцьку. Що ж, доведеться зіграти на його умовах, поки що...

- Не буду запитувати: хто ти, чому носиш чоловічий одяг та яке горе тебе спіткало. Мені байдуже. Але, тебе хоче мій радник і вірний воїн - Мадій. Це вже цікавіше...

- Мадій користується своїм особливим положенням. З вашого боку буде великою помилкою, зробити з мене заміжню жінку.

- Ха-ха! Дорогенька, якщо не побачу в тобі чогось особливого, то ти не вийдеш звідси живою.

- Побачите. - твердо мовила. - Коли я вже тут, може поділитеся думками: чому так противитеся миру з роксоланами?

- Донечко, ми воюємо не одне покоління. Роксолани вбили мого батька, моїх друзів, обкрадали наші каравани із золотом. Думаєш, все це легко забути?

- Язиги робили те саме. Проте, якби цей мир не був вимушеними діями, то вам би ніхто цього не пропонував. 

- Опустимо повчання, - хлепнув вина. - Що ти, - зробив паузу, - можеш мені запропонувати? Як станеш корисною?

- Почнімо з того, у нас з вами є спільний ворог - скіфи, - піднесла свій келих. - Язиги не мають такої сили, аби протистояти їм самотужки.

- Слухай, я не претендую на їхні території. Задоволений тим, що маю. Навіть більше, можу укласти договір з ними й виступити проти роксолан. Як думаєш, хто тоді переможе у війні?

- Уявімо такий хід подій. Після вашої перемоги території роксолан поділяться між вами та скіфами. Але, що буде, коли союзники забажають більшого? Тим паче, ви залишитеся самі на політичній арені. Скіфам не зіставить труднощів розгромити вас вщент та правити самим. М? - вождь мовчав, я продовжила. - Наші вороги - грізні суперники. Якщо не об'єднаємося, рано чи пізно вони проженуть нас. Доведеться шукати нові степи для випасання худоби. А там ворогів більше...

- Як можеш допомогти ти?

- Хто очікує багато від жінки? - хитро посміхнулася. - Хто буде ставити її у ряд ворогів? Хто чекатиме від неї політичних ігор?

- Хочеш сказати, - вловив суть той, - що ти чудово підійдеш для ролі засланця. Хах! А це ідея! Краще сотні воїнів - один шпигун. Якщо відправити тебе у саме лігво царських скіфів, ми зможемо наперед знати про кожен їх крок!

- Саме так!

- Це не просто зіграє нам на руку - це принесе нам перемогу у війні! Твоє здоров'я, - спустошив келих, - мій пропуск до скіфських скарбів! Але спершу, тобі доведеться підготуватися.

- Тобто?

- Скіфи не дозволять тобі тримати меч, а з таким виглядом, взагалі, наблизитися до царських відприсків. Єдиною твоєю зброєю буде зовнішність. Якщо сподобаєшся комусь зі знаті, матимемо шанс потрапити до Неаполя.

- Маєте на увазі до палацу?

- Саме так. Якщо вдасться втертися у довіру хоча б одному із синів царя Скілура, то успішність нашого плану гарантована! Тому, варто тебе підготувати. Не хвилюйся, - помітив чоловік мою напругу, - я про все подбаю, твоє діло вчитися.

На цьому наша бесіда закінчилася. Хоч я чітко не розуміла, чого саме маю навчитися, але це мене не хвилювало. Якщо план вдасться, то зможу самотужки вбити царя і моя помста відбудеться.

Покинувши намет вождя, на мене чекали схвильовані друзі, що не знаходили собі місця.

- Бачу, вбивати тебе не збираються. - посміхнувся Саул. - Бо ми вже продумали твоє викрадення та втечу. - намагався підбадьорити парубок.

- Пробачте, та Деяніра повинна піти з нами! - нізвідки взялося двоє вояків, що підхопили за руки, наче злочинця.

- Ми підемо з нею! - наполягав Досак.

- Вождь наказав, лише вона.

- Чхати хотів на вашого вождя! Я не відпущу її невідомо куди! І..- не міг вгамуватися Амадосак.

- Зачекайте, - ласкаво попросила охоронців. - Дайте кілька хвилин перемовитися з друзями. Інакше вони влаштують проблеми, - тихо прошепотіла.

Вояки оцінили вигляд моїх побратимів, крізь скрегіт зубів дозволили трішки відійти у сторону.

- Нам потрібен цей мир, ви розумієте, - почала я.

- Але Деяніро, ти ж не дурна! - злився Ворон. - Якщо виставляти пріоритети, то ти не менш важлива!

- Ми нічого не втрачаємо, - продовжила. - Навіть більше, у нас з вождем родився цікавий план, про який не можу розповісти...- його ще варто продумати. - Поки що. - запевнила.

- Хочеш, щоб ми погодилися з усім і віддали тебе язигам?

- Ворон, мені приємно, що ти так турбуєшся. Проте, заспокойся. Тепер, вони наші союзники! І ми працюємо для спільної цілі, для спільного блага. Коли виконаю своє завдання - повернуся до роксолан. - хоч це і не обговорювалося, та я цього хотіла.

Мої слова змогли заспокоїти їх. Я покірно рушила за охоронцями, що провели у сусідній від вождя намет(котрий на деякий час стане моїм). Вояки залишилися на дворі, щоб не змогла вийти без їхнього відома.

Прилігши на ложе, хотілося просто відпочити! На коротку мить про все забути й відпочити. Не очікувала, що чим ближче буду стояти до мети, тим важче зберігати самовладання. Я боюся... Але це страх не перед смерть, а перед боргом. І думати не могла, що доля так повернеться...

Ранок настав швидко. До шатра вдерлося двоє жінок, статного вигляду. ( Як пізніше виявилося, то були дружини вождя.) У руках мали шматки кольорової тканини, букети пахучих трав, гребінці та всілякі прикраси. Мене засунули у бочку води та до болю терли шкіру. Що там казав вождь? Не опиратися?! Довелося мовчки терпіти таке грубе відношення. Після цього, на тіло нанесли якусь олійку, щоб вона стала ніжнішою. Що коїлося з волоссям, навіть не знаю.


Жіночі тортури продовжувалися до обіду. Вислухавши ряд од про їхнього славетного чоловіка, могутній народ, та здобутки самих жінок, моя голова вимагала тиші! Добили моє "слабке здоров'я", привітними "компліментами" про абсолютну не привабливість. Ні грудей, ні обличчя, ні манер, а як коханка - безнадійна! Не те, щоб я ображалася, але було не приємно таке вислуховувати.

Моїм порятунком стала рабиня, що принесла їжу. Жіночки покинули намет, і дали трохи спокою...

Отож, вождь серйозно налаштувався зробити з мене засланця. Проте, взяв низьку позицію, аби втерлася у довіру через ліжко. Чи готова піти на такі жертви? Готова. Тільки це не означає, що погоджуся відразу. Тим паче, коли можна піти іншим шляхом. Доведеться потеревенити з цим старим бовдуром, ще раз!

- Деяніро? - тихенько покликав.

- Досак? - здивувалася побачити його тут. - Хіба охорона зникла?

- Ні, вони все ще стоять там. - посміхнувся. - Але я не звичайний волоцюга.

- Це правда.

- Як ти? - наблизився та крадькома роздивлявся на наявність ран, чи ушкоджень. - Вони не ображають тебе?

- Відчуваю, що ти хвилювався більше мене. Хах!

- Деяніро, нас відправляють назад. Лір відправив пташку, - скіфи вдерлися на наші південні кордони. Пал разом з вождем обговорюють свої дії.

- І що вони вирішили?!

- Хочуть воювати.

- Не зараз! Військо не готове, ми втратимо більше. Краще посунути кордон, але зберегти військо, перегрупуватися і вдарити коли скіфи менше всього чекатимуть! Що? - чоловік дивно дивився і посміхався. - Хіба ти так не вважаєш?

Теплі та ніжні обійми, котрими мене окутав Досак, були зовсім не нав'язливими. Його широка долоня гладила спину, даруючи відчуття затишку.

- У мене лише одна господарка, і коритися чужим наказам не збираюся.

Я не могла знати напевно, наскільки щирими були його слова. Але те, що встигла прив'язатися до нього - правда. Одна думка, що не зможу бачитися з ним та іншими приносила біль... Якщо Досак залишиться зі мною, то буде буянити й наживе собі проблем. Можливо накличе смерть.

- Амадосак, у мене є завдання для тебе...