23. Хто заслуговує на довіру(2)

Від неочікуваних дій Саула, я впустила свій лук і ми полетіли стрімголов з пагорба вниз. Якого він?..

- А-а. - болісно проскиглила. Лікті пообдирала, коліна теж, ще й в голову прилетіло. - Що це було?!

- Чш! - затулив долонею мені рота. - Треба вшиватися звідси.

- Та що ж таке? - щиро не розуміла.

Він схопив за руку й потягнув за собою. Ми петляли поміж стовбурів дерев і...

- Святі духи! - вирвалося у мене, коли чиясь стріла ковзнула попри обличчя й забилася у кору ясена. Позаду розносилися крики, голоси, звуки погоні. - Хто це? Чого їм треба? - звернулася до парубка.

- Хочеш зупинитися і перепитати? Давай! Рухайся! - квапив він.

- Ти бачив скільки їх?

- Точно не знаю. Але не так багато. Ми можемо впоратися, якщо змінимо наше невиграшне становище.

- А чому вони нас атакують?

- Певно, розбійники.

Я зі всіх ніг бігла, як і Саул. Проте, наші переслідувачі не відставали. Вони активно закидували стрілами, кожного разу погрожуючи таки попасти! Ох! Як мені не вистачає свого лука!

- Розділимося! - скомандувала. - Ну-бо! - те, що мені подобалося у цьому парубку - він розумів мої божевільні ідеї з півслова.

Ми розбіглися у протилежні сторони, зигзагами обминаючи дерева. Далі різко назад, і причаїтися! Перший ближчий розбійник і... Опа! Викидую кинджал, що точнісінько забивається у серце. Швидко підбігаю до(ще живого) тіла, відбираю його лук та шукаю нові цілі. Саул те саме провернув з двома іншими смертниками. Схвально! Молодчина.

- Деянір! Пригнись! - не встигла зрозуміти, що трапилося, але тіло миттю виконало його наказ!

Саул випустив стрілу, що ледь не зачепила мене. Схвильовано повертаюся і бачу величезного бугая, котрий летів на мене з сокирою, та вчасно був застрелений. Останній живий з цієї шайки безпомічно впав на землю й з острахом відповзав назад. Мій напарник схопив бідолашного і зі всієї дурі почав трясти.

- Хто ви такі?! - з криком почав. - Чого нас переслідували?! Відповідай!

- М..мм. - не міг слова до купи зв'язати злочинець. - Ми живемо у цьому лісі. Об-обкарадаємо мандрівників, цупимо поодинокі каравани, потім продаємо награбоване. Я не-не знав, що-що ви такі сильні. Прошу, відпустіть! У мене жінка і двоє дітей!

- Думаєш, після того, як хотів нас вбити, - продовжив лютувати юнак, - ми тебе відпустимо?! Зовсім дурень?

- Ей, Саул, трохи спокійніше. Слухай, - звернулася до розбійника, - ти ж не вчора народився. Не знаєш, як треба відкуповувати своє життя?

- Гроші? У мене є гроші!

- Та не потрібні нам твої гроші, - одразу заперечила і зустрілася зі здивованим поглядом Саула. "Як це не потрібні?" - читалося на його обличчі.

- Тоді, чого вам треба?

- Наскільки добре знаєш цю місцевість? - зацікавлено спитала.

- Як свої пальці! Дуже добре знаю. П'ять років тут живу... О! Стійте! У мене і карта є! - чоловік перевірив свої кишені й витягнув стару, потріпану карту.

Я взяла шматок шкури, розгорнула і перевіряла місцину з вже пройденим шляхом та малюнками. Все правильно, начебто... Потім показала її напарнику.

- Звідки вона у тебе? - зверхньо питав Саул.

- Сам намалював, - все ще перелякано відповідав.

- Можеш бути вільним! - махнула рукою, але напарник не оцінив жест доброти.

- Ти серйозно?! Це все? Все що отримаємо з цього гада, котрий мало не повбивав нас?! Я не згоден!

- Цього достатньо, - помахала трофеєм.

Саул був більше, ніж просто незадоволений, але, крізь зуби, виконав наказ. Горе-розбійник чкурнув у хащі, аби ми не передумали. Я беземоційно дивилася йому у слід. Звісно, можна вцілити стрілою та й кінець. Жодних проблем.Не треба буде перейматися, що він повернеться з товаришами, аби помститися. Проте, це зайва смерть. А амазонки вчать не вбивати без потреби. Хоча у мене немає племені, можна вважати безроду й честі, але... Але, слідуючи нашим традиціям і переконанням, все ще можу рахувати себе "ha-mazan". В іншому випадку, то буде кінцем... Кінцем для Деяніри, доньки Полідори...

В результаті, ми повернулися з одним зайцем, котрого пощастило впіймати по дорозі назад. Звісно, на таку компанію ротів, то й не рахується за їжу. Добре, що харчів взяли вдосталь і це не так важливо. Я показала карту чоловікам, щоб вони оцінили її цінність.

- Не можу зрозуміти, для чого тобі карта цієї місцини? - питався світловолосий Лір.

- Це нічиї землі, але як на довго залишатимуться такими? Якщо скіфи наберуться рішучості, то ця територія може стати точкою дотику наших військ. Коли ні, не забуваймо про римлян, що хочуть правити всім світом. - викладала свої думки. - Поки їхні розвідники вивчатимуть що і як, у нас вже буде перевага. До речі, а де Досак з Аларом? - відхилилася від теми.

- Пішли воду набирати. А що? - відповіла Рі.

- Ясно. Що ж, пішли спати. Хто перший чергуватиме? - поглянула на вояків.

- Нехай я. - попросився Саул.

- Я тобі не довіряю! - вигукнув Лір. - Давайте по двоє. Нас вдосталь, і так спокійніше.

- Добре. Я згоден! - рявкнув Калаід. - То хто буде другим?..

Після виснажливих прорікань і суперечок, особливо гарячих, коли повернулися Досак з Аларом, ми дійшли згоди. Щоб було чесно, поставили на вдачу, витягуючи нумеровані камінці з мішечка. Таким чином, довелося чергувати другою парою із Саулом...

Перед нами були Лір з Досаком, а після будуть Калаід з Аларом. Орісії я заборонила брати участь, все ж дівчина. Сама дорога її стомлює, яке тут чергування?

- Тобі не здається, що доля надто часто зводить нас разом? - підкидуючи галузки у вогнище спитав напарник.

- З чого ти це взяв?

- Дивись, ми познайомилися ще до того, як ти потрапив до сарматів. Потім, наші шляхи переплелися в Ольвії та і зараз - знову! Хіба не дивно?

- Ну, якщо так, то у мене є до тебе прохання, - його здивований погляд мене звеселив. - Нічого складного. Хочу, щоб ти мене потренував у битві на мечах.

- Я?! - недовірливо вигукнув. - Чому обрав мене для такого діла? Глянь, - кивнув до наметів, - там стільки вправних воїнів, що не розумію твоєї логіки.

- Слухай, я не дурень. Прошу тебе, не за красиві очі. - хоча очі у нього, дійсно, чарівні...- Калаід у нас найдосвідченіший, але його стиль - груба сила й різкість. Та і його улюблена зброя - сокири. Лір, він вправний, трохи імпульсивний і хитрий. А найкраще порається з кинджалами. Алару не довіряю, і вчитися у музиканта - дивно!

- А Досак? Він і мечем воює, а досвіду як у Калаіда. 

- З Досаком не хочу, у мене на то свої причини. - цей нахабний вчений знає мою таємницю, тому дозволяє собі зайвого! Він не зможе без колючих фраз, загравання і відвертостей тренуватися.

- У мене рівень не той, щоб когось тренувати...

Не встигнув він домовити, як моє лезо свистить поруч з його шиєю. Саул встигнув ухилитися в останній момент, інакше лежав би у калюжі крові. Підстрибую на ноги й продовжую атакувати. Хлопець розуміє, що це не жарти й блокує всі мої наступні випади. Азарт розпалює! Не стримую себе й махаю ножем, намагаючись хоч якось його зачепити. Врешті, він хапає озброєну руку і викручує її.

- От бачиш. - посміхаюся. - Я казав тобі, що бачу твою маску дурника наскрізь. Твій стиль бою найбільше наближений до мого. Саме тому, прошу тебе допомогти. Чи ти бажаєш мені смерті? - поки парубок втратив пильність, звільнила зап'ястя та схопила його обличчя руками, очікуючи відповіді.

- Н-ні! З чого таке взяв? - якось схвильовано заговорив.

- То в чому річ? - спокійно питаю... Ми були настільки близько, що побачила власне зображення у його очах. Сам Саул завмер. Здавалося, дихати перестав. Але тепло його шкіри й ритм серця, що могла відчути долонями, переконували у зворотному.

- Добре! - здав свої позиції!

Я на радощах, ледь, не стрибаю, а він... Вкотре схопив за руку і перекинув через плече. Ох! Світ закрутився, з грудей вибилося все повітря, я лежу на землі з думкою - "почалося!"...

З цього дня ми домовилися кожної ночі разом тренуватися. І це була не звичайна домовленість... Це була обіцянка, завдяки котрій, я змогла знову повірити Саулу...