21. Останній день.

На цю вилазку пішли всім гуртом. Лір з Досаком були приманками у ролі скіфських посланців. Ми накинули на них, поверх зручного одягу, гіматій. Все ж, скіфи у нас гордий та величний народ, того розщедрилася на цей дорогий шматок тканини! (Тьфю! Скільки срібла потратила! )

Отож, Саул з Калаідом прикидалися рибаками, сиділи у невеличкому човнику, начебто розплутували сіті. Я ж з Орісією та Досаком ховалися у провулочку. Наше діло - дочекатися сигналу від благородної парочки, щоб застрибнути у корабель. Далі, діятимемо як пірати. Все просто! Проте, якщо торговельне судно буде переповнене охороною, то доведеться змінити план, про що ми домовилися зі всіма. У такому разі, "посланці", начебто перевіряли товар і мають повернутися назад за грішми, щоб розплатитися.

На щастя, греки надто довірилися царевичу Палаку, і приплили малою командою моряків, зовсім беззахисні. Цікаво, що такого наобіцяв цей Палак, аби настільки промити мізки торгашам?

З місця, де я вичікувала, не чути бесіди наших красенів. Проте, чудово видно. Через якийсь час, задоволені перемовинами, приманок запросили на корабель. Що коїлося там, всередині - не зрозуміло... Я кусала кулаки від хвилювання. Сигналу довгенько не було, як і самих чоловіків. Нарешті, на палубу вибіг Лір, махачи факелом. Пора!

- Вперед! - войовниче кликнула.

Подібно голодним шакалам, ми вдерлися до причаленого судна. Калаід вже встиг розібратися із кількома слабаками. А Лір гармонійно зв'язував їх до купи. Хотілося б щось розповісти про епічну битву... Та ні. Її не було! Смугляві моряки, попри свій дужий ріст та коренасте тіло, погано володіли бойовим мистецтвом. Легка перемога!

- Що це означає?! - репетував головний з полонених.

- Навіщо платити за те, що можна отримати безкоштовно? - нахилилася до його обличчя й нахабно посміхалася.

- Не розумію...- розгубився бідолашний. - У нас домовленість...

- Ха-ха! Чули, друзі! Домовленість! - наша компанія зареготала. - Слухай, красунчик, ми вже відправили звістку, що ви втекли разом із товаром. Це дуже обурило весь скіфський рід. Звісно, ваш генерал не бажає втратити нас, як союзників. Тому, підготує ще один корабель. Я отримаю стільки зброї, практично, за безцінь! Хіба не прекрасно! Ха-ха! - намагалася реготати. Сподіваюся, моя гра не виглядає надто театральною...

- Ей! - Гаркнув Досак. - Ловіть негідника! - втеча одного моряка, це те, що мені й потрібно!.

- Впіймайте його негайно! - намагалася виразити лють! - Якщо цей шкідник повернеться до Греції, то все зруйнує!!! - на що й розраховую.

На цій ноті наша вистава закінчувалася. Як і хотіла, найвірнішому торговельнику дали втекти, аби той розповів про "зраду" царських скіфів у себе вдома. Ця історія знищить ту хитку дружбу, що могла стати для сарматів кінцем. Завдання виконано! Варто лише дочекатися хороших новин!

                                                                         ****

Наступного ранку, разом із першими промінчиками сонця, нишком покинула гостьовий дім (ми заплатили за ще дві ночі). Мені захотілося прогулятися містом. Самій! Спокійно, без зайвих язиків, розглянути витвори мистецтва з каменю. Ці незвичні капітелі, що на кожному кроці. Величні храми. Заплутані вулички, де збиралося багатенько народу. Особливо мене приваблювала головна площа, котра не обходилася без поетів, музикантів й співців! Не можу відповісти, чим саме припала до душі Ольвія, та її красу, невимушеність, радість, усмішки, я б хотіла перенести й до свого гніздечка...

- Ох! - вдарилася чолом в чиюсь спину. - Пробачте. - як не вдало стояв чоловік посередині вулиці. Воно й не дивно, що зіштовхнулися.

- О-о! Деяніро, як приємна зустріч. - підняла очі на погано знайомого музиканта..

- А-Алар? - згадала ім'я. - Твоя правда. Ти знову за своє? Мені задерти тогу, аби ти переконався у моїй статі? Не набридло, а?!

- Просто жартую. Не злися. Давай, вгощу тебе морським супом! - так і загорілися очі цією ідеєю. - Скажімо, в знак вибачення. Ну все, ходімо. - якось не чекав моєї згоди той.

Хоч музикант і має вроду Аполона, та довіряти першому зустрічному в наш час - може коштувати життя.

- Не варто, я ситий.

- Тоді, що робиш? Можна скласти компанію? - нахилився до мого обличчя.

- Просто прогулююся. Нічого цікавого, - невже і сьогодні не вдасться побути на самоті?!

Таким чином Алар нав'язався у компаньйони. Спершу мене дратувала його присутність, хоча він не говорив. Просто йшов поруч. Проте, пізніше, заспокоїлася. Чоловік не мав при собі жодної зброї, лише маленький мішечок з грошима, це дало змогу трохи розслабитися.

- Я тебе лякаю? - якось спитав той.

- Звідки ти це взяв?

- Деяір! На твоєму обличчю написані всі емоції. Ха-ха! - почухав потилицю. - Приязню від тебе і не пахне, друже.

- Я не зобов'язаний. Все ж, це твоя ініціатива. Ніхто поруч не тримає. Щось не влаштовує, не тримаю.

- У-ух! - протягнув музикант. - Як холодно. Бачу, про почуття близьких ти не дбаєш.

- Про близьких дбаю! А всі інші, так і залишаються - пересічними.
- Що ж потрібно зробити, аби стати для тебе близьким? - нахабно посміхнувся той.

- Все просто - сподобатися моєму серцю.

-.. Це важче, ніж я собі думав...- пробурмотів під ніс, але вгамувався із балаканиною.

Ми дісталися моєї улюбленої частини міста - головної площі, де збиралися майстри, що лікували душі...

Сьогодні виступали бродячі музиканти разом із кількома танцівницями. Я вперше бачила такі танці! Вони ніби доповнювали звуки інструментів, розповідаючи спільну історію з життя. Так захопилася цим дійством, що забула про Алара. Просто, не могла відірвати погляду, боялася кліпнути й впустити якийсь рух! Молодиці були схожими на німф, що спустилися до людей, аби поділитися цією красою. Довга, полотняна, що тісно прилягає до тіла сорочка, трималася на бретелях і доходила їм до самих ступнів. З клиноподібним вирізом і довгими рукавами, це вбрання не було схоже на ті, котрі звикла бачити. Воно струменіло морською піною по їх струнких тілах, окреслюючи кожен вгин. Не залишало байдужим жодного з глядачів...

Всього на мить, нестерпно захотілося одягнути таке легке й привабливе вбрання, та закружляти з ними поруч. Забути всі турботи поки лунає пісня. Віддатися ритму й танцювати до упину! Подібно метелику, розправити крильця та злетіти...

- Не хочеш спробувати? - схилився до вуха Алар.

- Що?! - відігнала попередні думки. - Ні! Я ж воїн, мені таке не личить!

- Думаєш, ті чоловіки, що танцюють, не можуть називатися воїнами? - ріпаком причепився до слів! - Люди надто емоційні створіння. Іноді цих емоцій забагато, як у переповненій чаші, і їх потрібно виплеснути. Кожен з нас робить це по-різному. Та не завжди нешкідливо й без наслідків. Якщо обирати між бійкою, полюванням, чи вбивством, я надам перевагу танцю. - впевнено говорив. - Страх перед своїми бажаннями - боягузство, чи не так? Тим паче, якщо не можеш бути сам із собою чесним, то як завоюєш довіру інших?!

- Не хочу погоджуватися, але твої слова мають сенс. Хто вони, - кивнула у сторону музикантів, - ніколи не бачила такого одягу.

- Здається, вони приплили з Єгипту.

- Єгипет? Де він? Не чула.

- Воно й не дивно. Я теж погано знаю де він. Кажуть, дуже далеко звідси, десь на кінці світу. Колись було могутнім царством, але зараз там правлять римляни. Ті, хто не зміг змиритися з цим, стали мандрівниками. Так ми й дізналися про цей народ. Такі сукні, - вказав на дівчат, - називаються калазаріс, у нас таке вбрання не прижилося.

- Чому?

- Не знаю. Причин багато. Слухай - я музикант, не мудрець! - закипів той.

- Добре-добре. Виступ закінчився, кинь кілька монет. Свої гроші забув.

- Як забув? - не повірив.

Я плеснула того по плечі, вихопила у нього з-за пояса мішечок монет та кинула кілька мідяків для артистів. Чоловік лише здивовано кліпав очима.

- Не такий вже і бідний, - повертаючи позичена вимовила. - Обійдімося без сварок, - підняла руки, помітивши його насуплені брови.


- Як тобі вдалося це провернути?! - радісно вигукнув. - Навчи мене!

- Звичайна вправність рук. - відмахнулася від пропозиції. Сама ж навчилася від Саула. Не один раз бачила, як той обкрадає багатіїв.

Розвернулася, аби йти. Час повертатися до своїх. Сонце було доволі високо, всі давно мали прокинутися. Я ж нікого не попередила про свої походеньки, не думала, що так загуляюся.

Завтра на світанку рушаємо до східних земель. Кривавий вождь мав би винагородити за нашу працю. Ох! Знову дорога. Цього разу шлях буде триваліший, бо стільки ящиків награбованого. Певно, рабів купити треба. Самим тяжко прийдеться...

- Я збираюся повертатися. Дякую за компанію, Алар. Якщо доля дозволить, ще зустрінемося. - попрощалася з чоловіком.

- Зажди! Можна з тобою? - на що у мене очі до чола полізли. - Мені вже остогидла Ольвія. Хочу пригод, нових земель, нових друзів, розумієш?! А ти мій пропуск на волю.

- Чому це я? Тут стільки людей! - плеснула у долоні. Не подобається мені така ідея. 

- Як ти там казав...Тебе обрало моє серце. - зашкірився негідник.

- Ні! - без сумнівів відмовила. - Знайди когось іншого. Все! Зникни! - гаркнула на того.

Та що собі дозволяють ці чоловіки?! Ні крапельки совісті! З чого б це мені йому довіряти? Взяти красеня музиканта до роксолан? Та з цього Алара вони шкіру здеруть! Ще плакатиметься, назад хотітиме! І, взагалі, чого я так розхвилювалася? Не затримуючись ні на секунду, зникла у натовпі. Чоловік мене не переслідував. Мабуть, образився. А, байдуже! Нема чого плутатися між ногами...

Як і думала, мої товариші пакували речі. Калаід викупив кілька возів, куди вони закидували скрині зі зброєю. Грошей вистачило на двох рабів, про яких подбав Лір. Отож, Досаку довірили місце третього кучера. Оскільки сьогоднішня ніч була останньою в Ольвії, то вояки вирішили провести у дектиріоні. (Тепер зрозуміло, чому не вистачило на третього раба.) Я ввічливо відмовила, відсилаючись на те, що у мене є Орісія, котру кохаю. Проте, дозволила Амадосаку сходити, але він відмовився. На що відповіла:

- Твоє право.

Я хотіла залишитися на самоті з подругою, поговорити. Останнім часом, вона дивно себе поводить, а причини не знаю. Тільки, Орісія не йшла на контакт. Вона настирливо удавала, що мені все здається, вигадую всяке. Ох! Чому з жінками так складно? Досак, котрий бачив мої потуги, лише посміхався! Потім плеснув по плечі та сказав, що все буде добре, потрібен час...

Ось так непомітно підкрався світанок. А разом із ним повернулися наші п'яниці... З поповненням, правда!..