20. Мій сенс, моя відрада.

Вперше, відколи втратила домівку, мені наснилася мама... Її лагідний голос кликав мене, а щира посмішка не зникала з обличчя. Моїй радості не було меж, коли притулилася до рідненької. Матусині пальці ніжно перепирали моє волосся, а з уст лилася пісня. Я насолоджувалася ритмом та простотою слів. На очах бризнули сльози, перед тим, як марево зникло, а кайдани реальності скували душу...

- Деяніро?! Як ти? - тихо, але стурбовано питала подруга.
- ..Рі?..- не приємний присмак у роті та жалюгідний хрипіт, заважали говорити. - Що трапилося?
- Це мені варто тебе питати?! Дурнувате дівчисько! Хто ж так робить?! - лаялася та. - Коли Саул тебе приніс, думала зомлію зі страху! Ти була такою блідою, майже не дихала... А той нещасний парубок виглядав не краще. Добре, що вам вистачило розуму вчасно протиотруту випити.
- То чого ж мені так зле? - проскиглила борючись з відчуттям нудоти й головним болем.
- А що ти очікувала? Ковтнула ліки й все? Шкоду котру заподіяла тілу одразу мине?
Потім, вона ще довго говорила, злилася, вересканила, корила мене за легковажність. Мені ж нічого не залишилося, окрім - слухати... Жодного виправдання не було, головою розумію, що дарма так ризикувала. Врешті, Орісія виговорилася, а під кінець заплакала. Гірко-гірко. Я ніколи не бачила, щоб вона плакала, тому й злякалася! Підхопилася до неї, аби зрозуміти у чому річ.
- А якби ти померла?! Для чого мені було б жити?! - крізь сльози молила. - Ти все, що у мене є!
- Рі, припини! У тебе є наш народ! Є душа, є мрії, бажання...Ти не можеш жити для когось! В першу чергу, маєш Жити для себе. Інакше, який у цьому сенс?
- Хах! - дивакувата усмішка. - Не розумієш... Мій сенс - це ти, Деяніро.
- Але ж... - мою відповідь обірвав стукіт у двері.
- Бачу, ти отямився? - показався трішки втомлений Саул. Подруга, що сиділа поруч підірвалася й вибігла з кімнати. Ми обидвоє проводили її поглядом. - Що це з нею? - здивовано запитав. Я нахмурила брови, бо не могла дати відповідь. Сама не розумію, чому вона так відреагувала. - Як ти?
- Краще. Живий.
- А завдяки кому? - присів поруч.
- Дякую за порятунок. Я розмито пам'ятаю, що там відбувалося, але знаю, якби не ти, ми б зараз не розмовляли б.
- Угу. - скупо добавив той сором'язливо відводячи погляд. Чого б це?
- Скільки я так пролежав?
- Дві ночі й один день. Орісія увесь цей час не відходила від тебе. Доглядала. Навіть заздрісно, що у такого здохляка є щиро закохана дівчина. А в мене, красеня, тільки кількаденні кралі...
- Гкх-кх! - закашлялася. Ну, переконувати у зворотному не стану. Мені на руку, щоб чоловіки так думали. - До старості далеко, - намагалася пожартувати, - дивись і знайдеш когось. Тільки золота потрібно, тоді твої шанси збільшаться. Ха-ха! - луснула зі сміху. - Ой, не можу! Ха-ха! - вгамувати емоції допоміг погляд на надто серйозного Саула. - Ти чого? - почала хвилюватися.

- Мені іноді здається, що ти сам як та дівка. Довгі пальці, худі зап'ястя, рум'яне обличчя, ніжна шкіра, ще й сміх цей...

- Досить! - розлючено вигукнула. Я знову була необачна.

- Мовчу-мовчу. Не бери близько до серця. Знаю що ти чоловік, ніс тебе на руках сюди. - стиснув кулаки парубок. - Ти цей... - невпевнено почав. - Їж більше, бо вітром знесе у бою.

- Свиня! Як смієш так знущатися з хворого?! - штовхнула того, тепер його черга реготати.

- Бачу, ти вже можеш боротися. Це добре. А я переймався!

- Переймався він? Іди поспи, брехунець. Завтра товар маємо зустріти. - намагалася відволікти його ділом.

- Я радий, що з тобою все добре. - з якоюсь особливою інтонацією промовив.

Саул більше не затримувався. Дійсно пішов спати. Мені ж навпаки, хотілося розім'ятися. Повільно піднялася, вмилася, перевдягнулася. Надворі вечоріло. До кімнати ще завітали Калаід з Ліром. Принесли кілька грецьких смаколиків, привітали з одужанням та розповіли всі новини, котрі пропустила. Схоже, той царевич Палак так і не з'явився. Отож, нашому плану нічого не заважає. Чоловіки довго не засиджувалися, теж порозходилися спати. Певно, всі добряче втомилися, поки я одужувала.

Ніч повністю відвоювала своє право на небо, всипаючи його зорями, виводячи яскравий місяць на небосхил. Вітерець дмухав в обличчя, даруючи смак свободи та приємну прохолоду. Море, що було зовсім близько, грало свою мелодію хвилями вправніше будь-якого музиканта...Неймовірно! Цікаво, коли останній раз милувалася красою світу? Хах! Що ж мені заважало підняти голову догори? Чи то поглянути у далечінь? На мить замріятися, як це робила колись. 

Колись? Колись в дитинстві? Невже, це означає, що подорослішала?! Дивне відчуття. Жодних радощів, навпаки - порожнеча...

Оголила меч, котрий вже встиг стати зі мною одним цілим. Його лезо вже забрал життя у десятків вояків, але бажану смерть ворогу ще не приніс. Взмах! Взмах! Удар! Випад! Свистячі звуки розсіченого повітря супроводжують кожен рух...

"...Я навмисне не навідувався до неї, поки та боролася зі слабістю. По-перше, через злість на себе, бо не передбачив цю дитячу витівку. По-друге, боявся, що не зможу піти звідти поки вона не отямиться. А це могло б викликати зайві питання з боку сарматів. Мені залишалося нишком спостерігати за її здоров'ям, вештаючись десь поруч.
Хоча шансів і можливостей втекти, чи помститися їй за свою поразку було вдосталь - не користувався. Ні. Я не простив Деяніру за смерть своїх соратників, але й ненависті до неї більше не відчував. Десь, у глибині душі був радий, що наші долі переплелися. Тепер, мені не здавалося принизливим служити їй. Зовсім ні. Навпаки, я хочу побачити яких вершин вона зможе дістатися...

Мить, що може вартувати життя, і меч зі свистом розсікає повітря, нищить невидимих ворогів. Аж, подих перехопило! Деяніра володіла зброєю так майстерно і витончено, що не можливо відірвати погляд. Холодне лезо, здавалося, оживало у її руках. З грацією хижака, вона змінювала стійки, чергувала випади, та пришвидшувала удари. Я стояв як вкопаний, із захватом спостерігав на те, як тендітна дівчина демонструє вміння прирізати найміцнішого воїна. Та що лукавити, моя армія була знищена теж завдяки їй. Ця дівчина заслуговує на те, аби нею захоплювалися! "

Амадосак. З власних спогадів