16. Посіяти зерно розбрату (3)

- Орісія?! Це що таке? - здивовано запитую поглядаючи на зв'язаного Досака, з ганчіркою в роті та голим торсом.

- Він мене бісить... - ображено надула губки подруга, підсушуючи мокрі коси. - Нічого з цим не вдію.

- Дорогенька, це ж не причина, аби так з людиною чинити? - на що чоловік активно закивав головою. Він сидів дупою на підлозі, руки за спиною, очі сповнені смутку, як собака на прив'язі. Такий кумедний!

- Я була у купальні, не могла одночасно за ним наглядати. А так, - махнула рукою на свою роботу, - мені спокійніше.

- Ха-ха! - не витримала і вибухнула зі сміху. - Ха-ха! Як ти зуміла сотворити це із таким бугаєм? Ха-ха.

- А ти не знала? Підкоряти буйних - моя стихія. - її інтонація викликала у мене новий приступ сміху.

- Г-г-мг! Г-г! - намагався щось відповісти полонений. Я хотіла допомогти йому, але Орісія випередила. Схопила за руку і потягнула до купальні.

- Потім! Ходімо допоможу тобі помитися.

- Чекай-чекай. Я сама.

- Ой! Деяніро, ти чого? Давай-давай, бігом у воду і без прирікань! Цінуй, що маєш таку подругу. - билася у груди та.

Так мене затягнули до купальні... 

Після водних процедур, стомлені й чисті вляглися спати. Досак постелив собі на підлозі, подруга змилостивилася і розв'язала бідолашного. З боку, ці двоє, наче кіт з собакою. Їхні дитячі сварки через дрібнички, мене дуже веселили.

Орісія загасила останню свічку, занурюючи кімнату в пітьму. Час відпочити. А завтра новий день. Потрібно буде рознюхати все про наступну зустріч скіфів та умови їхнього альянсу...

                                                                        *****

Ми діяли наступним чином. Я з Досаком пішли у таверну, де маємо набратися чуток, новин та зрозуміти чим дихають наші жертви. Лір з Калаідом до публічного дому, чоловіки й розвіються, і дізнаються різноманітних брудних таємниць про необхідних нам людей. Орісію з Вітром залишили у гостьовому домі (хоч вона і була проти) наглядати за розбійником Саулом.

- Ще ойнохою вина! - замовив добавки мій "раб", насолоджуючись ситуацією.

- Досак, пий у міру. Я не збираюся тебе звідси виносити! - зашипіла на нього.

- Якщо стоятиме лише одна надпита ойнохоя, то це викличе підозри. - вдоволено опустошив наступний келих. - Мала, люди сюди приходять щоб напитися! Тільки тоді їхні язики розплутуються і можна вивідати все що забажаєш. Дякую, кралю! - плеснув по дупі молодиці що піднесла нову порцію випивки. - Твоє здоров'я! - присвятив мені тост.

- О! Глянь! - штовхнула ліктем напарника. - Диви на цих трьох. - показала у сторону нових клієнтів, що завітали.

- Ну?

- Скіфи.

- Можливо. Тут половина народу - скіфи. Звідки тобі знати, що вони саме ті, які нам потрібні.

- Думаєш, багато заможних приходять у це брудне місце щоб напитися? Царські мають свої виноградники, чи купу золота, і можуть забезпечити собі не бідне існування з розкішними пірами вдома. Навіщо їм йти сюди?

- Добре. Припустимо. А звідки знаєш, що вони благородні? Може звичайні робітники?

- Тому ви й програли мені у битві, - дала йому дзвінкого щиглика у чоло. - Неуважна, тупоголова, скеля м'язів!

- Ей!! Досить ображати! Ще й вченого! Я тобі допомагаю, між іншим.

- Ті вояки зайшли у довгих плащах, аби не привертати уваги. Проте, тканина надто якісна. Тому, із заможних. Поки один робив замовлення, я встигла розгледіти зброю на поясі. А це акінак. Та й сережки. Лише глянь, вся трійця з золотою сережкою у вусі, зі звіриним орнаментом. Очевидно - царські скіфи. Якщо до них підсядуть кілька греків, то духи мене люблять! І вдача на моїй стороні. Це будуть ті, кого ми шукаємо...

- Якось, надто легко прорахуємо головних ігрових фігур, тобі так не здається?

- В Ольвії три таверни, де можуть зустрітися змовники. Ну й один бордель, куди відправилися наші.

- Чудово! Нам залишається пити й спостерігати. - радісно вимовив Досак і потягнувся за келихом.

Компанія воїнів зробили замовлення, а після до них приєдналися грецькі купці. Схоже, це шпигуни, що ділилися інформацією. Довкола сильний галас і розібрати, про що вони розмовляють важко.

- Ах! Якби я вміла читати по губах! - сумно промовила, розізлившись на себе.

- " Товар прибуде через два дні, будьте напоготові, - із зажуреним виглядом почав Досак. - Наступна партія буде готова через дві повні". А що говорять скіфи, я не бачу. Накидки заважають.

- Ого! А ти не такий дурнуватий, як про тебе думала. - на що той закотив очі.

- "Ні..Гроші передасте капітану корабля. Коли розрахуєтеся, тоді його команда вивантажать товар.."

- Ну?! Чого змовк? Що далі?

- Тихо! - гаркнув на мене. - Не можу розібрати. "..Чекатиме у магазинчику трав, що біля пристані. Там і зустрінетеся."

- Вони йдуть! - різко піднялася!

- Сядь! - смикнув за руку й змусив сісти. - Ти привертаєш зайву увагу.

- Досак! Компанія збирається йти. Ти прослідковуєш за греками, а я - скіфами.

- Чекай! Чому за греками?

- Не біси. - швидко допила келих вина. - Давай! Не впусти своїх. І нічого не роби, просто глянь куди ті йдуть. - кинула на прощання.

Я вибігла чорним виходом, намагалася наздогнати трійку скіфів, що першими вийшли з таверни. На щастя, вулички Ольвії досить вузькі й мої жертви не могли пересуватися верхи. Отож, у мене була можливість наздогнати. Намагалася рухатися безшумно, нишком бігати від стіни до стіни, користуючись нічною пітьмою. Але в якийсь момент мене помітили, або ж у всієї трійці розійшлися шляхи? Що ж, кинулася наздоганяти найнижчого з них. ( З ким найлегше впоратися.) Той коротун тікав, наче справжній грецький Гермес. Зі всіх сил рвалася вперед, аби його не впустити. Ще й різкі повороти діяли не на мою користь.

Врешті, коротун повернув не туди й наштовхнувся на глухий кут.

- ..Ха-ха..- захекано хмикнула. - Ну що, - намагаюся вгамувати подих, - добігався?

Скіф повільно розвернувся, спокійно вдивляючись у вічі. Потім хитро зашкірився, аж сирітки повискакували від його виразу обличчя.

- Чого зубами хизуєшся? - невдоволено поклала руки в боки.

- Бо це ти добігався, - киває головою вперед.

Різко повертаюся. Погано! Вони заманили мене у пастку. Ті двоє друзяків, оголивши меча, стояли позаду. От, дурепа! Так легковажно діяла! Молодчина! І що далі?..

- Що ж, може домовимося? - посміхнулася незнайомцям, а однією рукою потягнулася до ножа, що схований у рукаві.

Звісно, у такій ситуації ніхто й слухати не стане. Двоє воїнів ззаду кинулись в атаку! Підло кидаю ножа, котрий застрягає у шиї одного, а з іншим схрещую мечі. Той коротун дістає лук і натягує тятиву. Він серйозно?! Збирається вцілити з такої короткої відстані у мене, не поранивши союзника? Невже такий вправний стрілець? Мій суперник бачить дії скіфа, але не реагує і продовжує завдавати швидких ударів. Нічого не можу вдіяти, окрім як захищатися. Його випади не давали можливості для атаки. При такому розкладі мені не перемогти.

Перша стріла ковзає поруч обличчя, ледь не зачепивши. Фух! Пощастило! Коротун цілиться знову, але перед тим як зробити наступний вистріл, я кидаю свою зброю, перехопивши обома долонями руку нападника. Зі всієї сили смикаю на себе, якраз вчасно. Випущена стріла протикає серце чоловіка. Відштовхую ще живого, але смертника на землю й біжу до останнього. Той не встигає нічого зробити, як отримує кілька тумаків по голові. Луплю поки не падає з ніг. Видно, цей скіф не для ближнього бою. Чудово! Є один полонений. Нахиляюся й сиплю на того порошок Орісії, котрий не дозволить йому прокинутися раніше світанку.

- Ну ти й звір! - схвильований і надто знайомий голос.

- Саул?! Що ти тут робиш? Як тебе відпустила Орісія?

- А вона й не відпускала. - зашкірився юнак. Він носив сандалі, чоловічий екзоміс вільних людей, тільки бунтівний характер видавав, що то не істинний грек. - Щоб жінці втримати мене поруч, потрібно дуже старатися. Я надто вітряний, аби належати одній. Не хотів тебе зустріти та від долі не втече-ш-ш!- зухвало промовив за що отримав кулаком у живіт. - У-у-у.. - проскиглив зігнувшись у двоє.

- Коли віддихаєшся, понесеш того, - махнула рукою на непритомного скіфа. - Навіть не смій мені перечити! - пригрозила парубку. - Мені байдуже на твої родинні зв'язки з Палом. Будеш мене діставати - язик відрубаю.

- Ось чому ти мені подобаєшся, - випрямився хлопець. Якось швидко минув біль... Схоже, він не такий простак, як здавалося. - Ходімо! - закинув на спину полоненого.

- Йдемо...- відповіла й насторожилася...Дивно.

Шерех у провулку змусив прислухатися. Одинокий камінець покотився ні з того ні з сього. Інтуїція волала, про небезпеку. Здавалося, наче відчуваю на собі чийсь прискіпливий погляд. Шкіра горить, це більше ніж звичне відчуття. Стискаю руків'я меча й шукаю, хто ж це...