15. Посіяти зерно розбрату (2)

Зустріч з Мадієм закінчилася. Чоловік хотів відтягнути наше прощання та довше побути разом. Проте, окрім політики, бесіда не заходила. А йому було що розповісти, чим поділитися. Я бачила це в очах. Так-так. За той час, що провела поруч з ним, могла передбачити його думки, страхи, упередження, настрій, наступні дії й т.д. Він це знав. Можливо, саме тому мала якусь цінність для нього.

Мадій, спочатку, не бажав мене відпускати та вплутувати у ці інтриги. Чоловік не розумів, що не він - а я, його вплутала. Та й пристрасть до влади у нього не відбереш. Отож, за котрі ниточки смикнути, аби він вчинив як мені того хочеться, не секрет.

Я неслася за вітром, натягувала вуздечка, гнала скакуна, аби встигнути до сходу сонця назад. Нічна прохолода студила розгарячіле тіло. Чисте небо всипане зорями, допомагало тримати вірну путь.

Наближаючись до місця нашого нічлігу, зупинила коня, зістрибнула зі сідла та намагалася не шуміти. Вогнище догорало вдалині й можна було розгледіти три сплячі фігури. З полегшенням видихнула та повела жеребця до інших.

- Дякую за допомогу, - пошепки говорила до тварини. - Ти мене виручив. Лягай відпочити.

Розвернувшись у сторону своїх, хотіла теж прилягти. Хоч сонце й починало виглядати з-за горизонту, але, нехай трішки подрімаю.

Ей! Чекай! Чому там троє сплять? Варто було проскочити цій думці у голові, як чоловіча рука схопила за обличчя, прикриваючи рота. Навіть скрикнути не встигла! Силою мене кидають на землю та притискають зверху.

- Де вешталася, Д-е-я-н-і-р-о? - полегшив свій натиск чоловік.

- Досак! - зашипіла на нього. - Ти здурів? Що робиш?!

- А ти? Куди зникла посеред ночі, сама? Не боїшся, що скривдять?

- Не твоє діло. - холодно мовила. - А тепер злізь з мене, поки я спокійна.

- Інакше що? - грайливо продовжив посміхаючись у моє обличчя.

Без прелюдій смикаю коліном вверх, легкий удар між ніг. Мій самовдоволений смішок та сльози на очах бідолахи. Зіштовхую "раненого" вояку та підіймаюся на ноги. Чоловік намагається стримати голос, але жалюгідне скавуління вирвалося.

- Я не люблю довгі перемовини. - зверхньо йому кажу. - Досак, второпай одне. Або ти будеш для мене корисним, або заріжу тебе без вагань! Твоє життя у моїх руках, запам'ятай.

- Ти хочеш надто багато. - з болем продовжив. - Служити жінці, ще й з повагою! В голові не вкладається!

- То вклади! Я твій "господар", ще раз перейдеш межу дозволеного - покараю!

Задоволена собою із гордістю покрокувала ближче до багаття. Спати залишалося зовсім нічого, але втома зморила. Вмостившись поруч з Орісієї, обійняли її зі спини та заснула насолоджуючись теплом..

Прокидатися і не хотіла, і не мала сил. Розбудити подруга змогла за третім разом. Інші вже й поїли, вмилися, запрягли коней та чекали на мене.

Сьогодні ми мали б потрапити до Ольвії. За легендою ми купці з півдня, що шукають нові горизонти для торгівлі. З таким не хитрим планом, все ж дісталися розкішного міста! Величні, кам'яні стіни, ковані ворота, низькі будиночки. Місце було схоже до наших храмів. Таке величне, красиве, витончене. Крізь довгі, але вузькі вулички ми пробиралися у пошуках дому для ночі. А люд бродив тут, навіть зараз. Коли на небі зібралися зорі. Вітер дув морським бризом, що нагадувало домівку. Орісія стиснула мою долоню, певно Ольвія і їй навіяла болісні спогади нашого минулого...

Тутешні жителі відрізнялися своєю неоднорідністю. Тобто, були і греки, і скіфи, і римляни й багато інших народів. Як голодні раби, так і заможні міщани. Ще купці, мандрівники, поети, музиканти, кого лише не зустрінеш... Я ходила роззявивши рота. Наскільки все в дивинку. Як вирізняється місто з-поміж інших, мною бачених!

- Ой! - випадково зіштовхнулася з кимось. - Пробачте, був не уважним!

- Ц! - роздратовано почав хлопчина. - Нічого. - він випрямився й поглянув у вічі...

Та невже?! Переді мною стояв той самий Саул! Курвий син, що кинув саму на березі! Так підло підманув!

- Ах, ти ж!!! - схопила гада за шевелюру. - Волоцюга брехлива! - юнак, певно, не одразу зрозумів хто перед ним. Але за кілька хвилин прочуханки згадав.

- Деянір! Це ти?! - зігнувшись у двоє та не в змозі відірвати мої руки зі свого волосся, продовжив. - Ха-ха! Малий, радий тебе бачити!

- А я як радий!

- Деянір! Що таке? - схвильовано мовив Калаід, а за ним і вся група звернула свою увагу на нас.

- Нічого такого, просто...- не встигла договорити, як перебив Лір.

- Саул! - зі злобою гаркнув. - Кусок лайна! Нагулявся, волоцюга?! Повертатися не збираєшся?

- Почекайте. Ви знайомі? - здивовано перепитую.

- Це молодший брат Пала. - пояснює той. - Зник безвісти шість сезонів назад!

- Не зник, а втік! - буркнув здоровань. - Я ж казав, що все добре з цим бісом! А Пал хвилювався. 

- Друзі, дорогенькі, удамо що не зустрічалися. Займайтеся своїми справами, а я піду. - вирвався з моїх рук.

- Не так швидко, солоденький. - хапнув за лікоть його Калаід. - Ти потрібен капітану. За твоїм бажанням, чи ні, але ми приведемо тебе до нього.

Бідний парубок хотів втекти, але вирватися з руку нашого здорованя не так легко, як у мене. Кілька разів безрезультатно посмикався і велетень вирішив не бавитися. Один удар ручкою сокири й Саул втратив свідомість. Безвольною лялькою сповзав на землю. Наш лисий друг підхопив того та закинув на плече, наче мішок трофеїв.

- Що?! - побачивши наші шоковані погляди перепитав той. - Я не вмію вмовляти й терпіння не славлюся. А так, - плеснув тіло по дупі, - і проблем менше, і на вуха легше.

- О-о-о! - роздратовано протягнув Лір. - З ким я вожуся?! Ходімо. - стомлено видихнув.

Ми всі вже були виснаженні довгою подорожжю. Прискіпуватися до місця нічлігу не було сил. Отож, зайшли у перший ближчий дім для гостей. Ціна за ніч була в три мідних, досить дешево для нас. Купили одразу на три ночівлі. Господар був привітний чоловік поважного віку. В його венах текла кров запальних та гордих римлян, про що говорила зовнішність. Деякий час поспілкувавшись, лише переконалася у цьому. Як він розповів, його прадідусь був римським центуріоном, але обставини змусили приєднатися до колонізації Понта Евксинського* . А новопобудована Ольвія дуже сподобалася чоловіку, от і осів тут.

- Яка цікава історія! - із захопленням вимовила. Всі інші відправилися займати кімнати та митися, а бесідувати зі старцем залишилася тільки я.

- Ха-ха! Давно так гарно не засиджувався. Гості, часто, не балакучі трапляються та й у справах всі..

- А жінка, діти?

- Я самий. Не вийшло у мене сім'ї... - трохи сумно мовив.

- Чому?

- Бідність.

- Що? Не зрозумів? Бідні теж мають сім'ї, у чому проблема? - здивувалася.

- Мають. А я не хотів, щоб мої діти голодували, чи виросли грабіжниками, або кривдниками.

- Хіба ж у заможних людей, тільки добросовісні діти? - не розуміла його логіку.

- Хах! То вже біда у вихованні. Точніше, його відсутності.

- От, бачите?! Гроші тут нічого не вирішують.

- Вирішують, золотце..вирішують. Нехай моє виховання було б праведним, але за межами цих стін є суспільство й воно диктує свої правила. Хочеш того, чи ні, а його закони діють на тебе. Я боявся, що не зможу вберегти дітей від несправедливості... І вони звернуть з моїх настанов та, підкорившись навколишній жорстокості, стануть злочинцями...

- Але...- я змовкла обдумуючи ці слова. - Але ви ж не можете знати напевно. Варто ж ризикнути? Тоді б, можливо, ви не були зараз самотні.

- Ха-ха! Це називається егоїзм, золотце. Народжувати дітей, щоб вони бавили тебе у старості, як довічне тавро повинності. Це не правильно. Ти маєш стати таким батьком, щоб вони з вдячністю про минуле та любов'ю піклувалися про тебе.

- Якщо у вас такі глибокі помисли, не розумію. Чому ж...

- Бо був, - перебив мене чоловік, - не впевнений, що зможу зрости у достатку та любові. Знаєш, діти це не домашній скот. Дав їсти, дах над головою та забути. Ні, це відповідальність! Відповідальність перед предками, перед теперішнім та майбутніми нащадками. Якби кожен розумів всю важливість батьківства, то світ був би зовсім іншим. Не таким жорстоким, не таким кривавим, не таким брудним. Можливо, зараз тобі важко це сприйняти, надто молода. Але підростеш і неодмінно проникнешся моїми словами. Бачу, ти толкова дівонька.

- Як ви дізналися? - витріщилася на дідуся.

- Старість - не тільки немічність, але й досвід, що дозволяє бачити набагато більше ніж те, що відкрито очам. Тим паче, як можна не впізнати таку красу, нехай і у штанах?

- Вам не цікаво, для чого це роблю? - прищурила очі.

- Думаю, це твоя таємниця і твій тягар. Якщо обрала такий шлях, то не просто так... - посміхнувся він. - Ти ще юна, а мандрівка життя довга. Ще будуть розвилини, повороти, прірви, глухі кути, стерті стежини, злети й падіння. Можеш зійти з обраного шляху, знайти інший напрям, зупинитися й перепочити. Але пам'ятай - найголовніше, не загубити себе й своє серце. Тоді, щоб не трапилося, зорі допоможуть.

Я усміхнулася у відповідь. Старий Доріус говорив спокійно, з добротою та мудрістю. Його проникливість зовсім не лякала. Мені подобалося, що він розгледів справжню мене крізь образ хлопця, але це могло знищити мої плани. Тому:

- Якщо ви розкриєте мою стать, мені доведеться вбити вас.

- Ха-ха. Смерть давно стукає мені у двері. Цим не налякати, донечко. - весело відповів. - Не збираюся нікому, нічого казати. То не моя справа, можеш не перейматися. - серйозно закінчив.

- Дякую! - полегшено зітхнула.

- Це тобі дякую! Ти стала моєю маленькою відрадою у цьому, хоч людному та самотньому будинку.

На цьому наша бесіда закінчилася. Попрощавшись я піднялася до своєї кімнати, котру ділила з Орісією та Досаком ( для рабів брати окрему кімнату, надто розкішно). Відчинивши старі, скрипучі дерев'яні двері, на мене чекала цікава несподіванка!..