14. Посіяти зерно розбрату (1)

Я хотіла скористатися його шокованим станом та змінити позицію. Але як виявилося, чоловік набагато сильніший за мене. Моя спроба тільки розвеселила того.

- Загін докучливих вершників, очолювала якась жінка... - зневажливо почав. - Підірвала репутацію мого народу цим програшем - жінка! Ха-ха! - чоловічі очі наливалися безумством. - Ха-ха! - рука ковзнула до шиї, стискаючи її. З горла вирвався хрип, повітря не вистачало, страх перед смертю накрив з головою. І наче риба, котру викинуло на берег, я відкривала рота з нестерпним бажанням вдихнути.

На моє щастя, Орісія почула дивний шум та прийшла перевірити. Побачивши цю картину, прикусивши губу від злості, дістала маленький мішечок, що носить на шиї. У ньому тримає отруйний порошок. Для амазонок він безпечний, бо нам дають його до їжі, ще з дитинства. Тому, нам не завжди потрібна протидія, імунітет працює сам на себе.

Орісія нишком наблизилася до воїна. Досак був спиною до неї, та й не помітив її присутності. А далі дівчина різко прикрила йому рота долонею, де вже була висипано щедра жменя отрути. Чоловік не зрозумівши що трапилося, шоковано перекидає подругу через плече. Проте, пізно... Порошок вже всередині й скоро почне діяти.

- Ах ти ж тварюка! Що дала мені?!

- Пропуск до світу духів, можеш не дякувати. - вдоволено посміхалася амазонка.

Приступ кашлю, як перший етап. Досак весь почервонів, руки тряслися, як у навіженого, а сам покривався потом. Зрозумівши що свій стан той не контролює, знову почав сміятися.

- Знову твоя перемога, Деянір...Чи як там тебе?

- А ти знову хочеш покинути світ живих так просто. Слабак! - протираючи свою шию, плюнула йому в обличчя. - Як здохнеш, навіть не смій називати себе воїном, бо не заслуговуєш!

- Гррр! ТИ! - лютував він. - Та будь ти проклята! - тіло його вже не слухалося, ноги не тримали й чоловік просто впав на коліна.

- Де я збрехала? Це чистої монети правда! - нехай він ледь не задушив мене, але я не хотіла його смерті. Цей негідник імпонував мені. - Але, дам тобі шанс виправити це. - витягнула в Орісії інший мішечок. - Ось протиотрута, вона стане твоєю після того, як пообіцяєш бути мені вірним. Не крізь зуби обіцянка, а справжня клятва!

- Ти здуріла! Ха-ха! - з носа уже текла кров, час спливає...

- Це ти дурень. Я перемогла вас у чесному бою, бог війни це знає. Думаєш, тобі вготовано шановане місце по ту сторону буття? Хіба, не краще залишитися зі мною та отримати шанс на нове життя? Думай швидше, інакше так і помреш..ніким!

- ...вбила..друзів...- з важкістю прошипів слова.

- Такий світ! Не грайся у справедливість! Це ви зайшли на чужі території! Ці землі десятиліття вважаються сарматськими, чого ж сюди припхалися?! Га?! Разом зі своїм військом прийшли у гості? - закипіла я від такого нахабства. - Тепер у жертву граєшся?! Ха-ха! Або ковтаєш, або прощавай! 

Простягнула руку де тримала квітку порятуноку. З її коріння і робиться ця отрута, а з цвіту - ліки. (Можна пожувати пелюстки, щоб отримати протиію.) Чоловік більше не гадаючи нахилився та гарячим губами, наче пес, взяв з долоні рослину. Я посміхнулася. Мені сподобалося це відчуття... Відчуття зверхності, чи що?...

Досак знепритомнів, це звичайна реакція. Вранці стане краще. Глянула на Орісію, що весь час мовчала.

- Не хочеш чогось сказати? - питаю.

- Навіщо тобі, - копнула лежачого, - цей непотріб?

- Чому непотріб? Нам він знадобиться.

- Хах! Для чого? Щоб дітей зробити? - обурювалася вона.

- Орісія, ти чого бісишся? Які діти? Він допоможе зберегти мою таємницю.

- Або видасть одразу, як підкинеться нагода.

- Досак - воїн. Дав слово, отже стримає.

- Ох! - втомлено заплющила очі. - Яніро, не будь такою наївною! Він в першу чергу людина, а вже потім воїн. А людям властиво грати словами, аби досягнути своїх цілей.

- Рі, я впевнена у своєму рішенні, - процідила слова. - Якщо цей, - кивнула на лежачого, - не виправдає очікувань - уб'ю без вагань! Така відповідь тебе влаштує?

- Влаштує! - хитро посміхнулася вона. - Чекатиму.

Наступний день почався не надто рано. Біля полудня, Пал відправив за мною кількох солдатів. Щось термінове, певно... Нагодувавши Вітра, глянула на стан здоров'я Досака. Ще корчиться від болю, але жити буде. Можна спокійно йти до капітана.

У його наметі чекало зібрання вищих за чином роксолан.Обличчя у всіх, якісь збентежені?..

- Що сталося? Невже хтось вмер, після вчорашньої гулянки? - намагалася пожартувати.

- Присядь. - холодно й відсторонено наказав Пал.

- О-о.. - сумно протягнула. Видно біда якась. - Слухаю.

- Скіфи хочуть об'єднатися із греками, аби розгромити нас.

- Що?! - наче громом вдарили слова. - Не можливо... Греки нізащо... Звідки прийшла така звістка?

- У них спільна торгівля, - спокійно продовжив старшина. - Наші засланці відправили звісточку, про цю змову. Син Скілура зараз в Ольвії, на таємному зібранні.

- Якщо ми це знаємо, чому б не напасти зараз? - поцікавилася.

- Деянір, поки ми зберемо відповідну армію, - втомлено видихнув Пал, - хоча б у тричі більшу, від тої що маємо. Поки дістанемося південно-західних земель - скіфи підготують вдосталь сил, щоб дати відсіч. Думаю, у нас більше шансів на перемогу тут. На наших територіях.

- Але, капітан! - вигукнув Лір. - Це самогубство!

- Згоден з сухарем, - прохрипів здоровань Калаід. - Ми просто чекатимемо смерті.

- Може, - прищурив очі лейтенант, - підготуємося тут. Змайструємо пастки?

- А якщо не подіє, то загинемо по дурості. - бурмотів світловолосий Лір.

- Тоді запропонуй щось краще?! - розлютився капітан.

- Об'єднатися з язигами, не така вже й погана ідея, - покосився цей сухар на мене. - Деянір, якось згадував про це. Може, от він - наш час?..

Всі змовкли, обдумували таке рішення. Я намагалася сховати посмішку. Такий розвиток дій, тільки на руку. Невже, доля вирішила допомогти?! Полегшити мою місію.

- Це довго! - гаркнув Пал. - Але не настільки божевільно звучить, як здавалося раніше. Згуртувавшись, зможемо вистояти... - притих, наче хотів щось добавити.

- Нам нема чого їм запропонувати, - певно, озвучила його думки. - Окрім того, що втягнемо у наступну війну.

- Слухайте! - буркнув Калаід. - Якщо нас скорять, то незабаром і їх теж! Хіба це не причина допомогти?

- Ага. Скоріше всього. - задумався Ворон. - Але язиги не відмічені здоровим глуздом, сам знаєш. Це буде не привід.

- Я дещо вигадав... - всі чоловіки здивовано поглянули на мене. - Нехай хтось відправиться домовлятися із язигами, а інша компанія до Ольвії, щоб нашкодити скіфському альянсу.

- Добре. - кивнув Ворон. - Як ти це бачиш, нашкодити?..

- Щось вигадаю відштовхуючись від ситуації, звісно. - зашкірилася.

- Тобто, в Ольвію поїдеш - ти?

- Пал! Це надто важливе питання, аби його вирішував який хлопчур! - обурився старшина.

- Цей хлопчур вже довів, що з ним варто рахуватися! - втрутився лейтенант.

- Деянір, мені потрібен чіткий план, а не слова.

- Капітан, - впевнено відповіла, - я хочу змусити греків засумніватися у чесності їх новоспечених союзників. Пущу чутки, підлаштую злочин, докази... Не знаю точно! Діятиму з тіні, ось моя стратегія. А у вас нема вибору, окрім просто довіритися. 

- Добре, малий! - плеснув по спині Пал. - Я на тебе покладаюся.

- Знаю, не підведу! - запевнила сарматів.

Отже, вирішили, що до язигів з перемовинами поїде Ворон, котрий найдосвідченіший у тривалих поїздках та дипломатією, як би це смішно не звучало. Ми домовилися, просто запропонувати їм об'єднатися для примноження військової моці. Нічого про скіфів не розповідаючи. Невинна пропозиція для відкриття нових горизонтів і співпраці. На цьому, аби не гаяти часу, я відправилася готуватися до своєї місії. Клаід з Ліром будуть мене супроводжувати. Їхати великим загоном приверне зайвої уваги. А нас, разом з моїми "рабами", вже п'ятеро. (Баз них відмовлялася їхати)

Проклавши уявний маршрут, стикнулася з першою проблемою... Мадій! Час з ним зустрітися - наближається. Окрім цього, варто попередити його про цілі роксолан. Ох! Потрібно все провернути, аби двоє вояків нічого не запідозрили. З цим питанням підійшла до Орісії. Вона швиденько знайшла вихід. Подруга завжди захоплювалася впливом трав на наш організм. Звідси й вирішення.

- Після міцної заварки з моєї Пасифлори, і ті бугаї спатимуть без ніг! - хитро протягнула вона.

- Дуже на це сподіваюся.

                                        *************

Наступного світанку наша "зграя" мандрівників відправилася у подорож. Досак виглядав ще не надто здоровим, але залишати його у племені - не хотіла. Тим паче, поки дістанемося міста, має повністю одужати. А кепський стан під час, не мої проблеми. Вітер, звично сидів на моєму плечі, іноді перелітав до Орісії. (Крила не достатньо зміцніли, та короткі перелети вже міг робити). Лір тримався спереду, а Калаід замикав загін. Наші коні були молодими й спритними, тому зупинок на перевал робили мало.

Коли заходило сонце, розпалювали вогнище, поїли жеребців, якщо пощастить вполювати щось - їли, та й лягали спати.

- Я тебе ненавиджу!

Тихо, скривившись від гіркоти ліків, бурмотів Досак що разу прожовуючи пелюсточку. Це мене добряче веселило. Подруга все ще не приймала чоловіка, як союзника. На третій день шляху вона сказала, що той може більше не пити настоянку. Скільки радощів випромінювали його очі після цих слів! Не передати. Про таємну зустріч йому не розповіли. Орісія з радощами заварювала свою Пасифлору, котру без підозр випили воїни за щедрою трапезою... Подіяло не відразу, довелося вдосталь почекати. Але переконавшись у міцному сні, осідлала коня та відправилася у давно обумовлене місце.

- Будь обережна. - прошепотіла Рі на прощання.

Потрібно було квапитися, щоб вранці встигнути повернутися. Те роздоріжжя не так далеко, якщо гнати чотириногого. Минула повня, коли дісталася місця. Мадія помітила відразу. Той був не самий, з двома найманцями. Темне одіяння, довгий меч ( його улюблена зброя), підперезаний широким поясом. Складне плетіння волосся, нахабний погляд, лукава посмішка... А він не змінюється.

- Ти хто?! - гаркнув один з найманців оголивши меч.

- Свої. - намагалася жіночно відповісти.

Мадій впізнав одразу, жестом наказав тим відійти, а сам допоміг зістрибнути з коня. Його руки прокралися під сорочку, стискаючи талію, пригортаючи до себе. Наче перевіряв, чи не марюся йому. Тонкі губи впилися у мої.. Як завжди неочікувано. Як завжди, без церемоній. Як завжди, без вибору. Тільки, щось таки змінилося. Поцілунок не був таким неприємним. Уста грайливо пестили мої, пальці стискали шкіру, а тепло від наших тіл дарувало якесь незвідане відчуття. Чоловік часто бавився цілуючи мене. Під час тренувань, коли спала, чи готувала їжу. Але далі не заходив. Для більшої близькості у нього знаходилася красуня, з наливними грудьми, широкими стегнами, лагідним голосочком й т.д. Мені роль іграшки для любовних втіх, взагалі, не імпонувала. А тавро рабині, нищило дух гордої амазонки зсередини. Мадій міг робити зі мною все що завгодно. І це лякало. Одного разу я запитала, чи буде торкатися мене. І відповідь заспокоїла: - " Який сенс рвати квітку, коли вона не розцвіла? Ніякого задоволення. Чекатиму на сезон..."


Так я заспокоїлася і не реагувала буйно на його витівки. Тим паче, чим відстороненіше себе вести, тим швидше зникає чоловічий запал.

- Так скучив за твоїм голосом. Не уявляєш. - посміхався негідник. Але я знала, що ця посмішка не до добра. - Язиги без перепон прийняли мене у свої ряди. Навіть зробили правою рукою вождя! Хах! Ти мала рацію, я народжений для чогось більшого, ніж работоргівля! - так емоційно розповідав, а на кінці фрази знову поцілував. Коротко, пристрасно, не відтягуючи задоволення, ніби дякував.

- Ну, у мене не так все кольорово. - вирвалася з його обіймів та продовжила. - Я теж влилася... - Далі розповіла йому все, чого треба тому знати. 

Нам щастило, як ніколи. Запевнити свого вождя у вигоді цього союзу, буде не важко, як переконував Мадій. Отже, справа за мною. Тільки, завадити дружньому альянсу не так просто. Але затіявши цю гру, я закінчу її, лише, з перемогою!