13. Повернення.

Ненавиджу ці довгі поїздки верхи! Шлях назад тривало значно довше, бо новоспечені раби пересувалися на своїх двох. А спека на дворі знатно сповільнювала і без того, не надто швидку шеренгу. На другий день подорожі, мені спало на думку збудувати клітки на колесах, як це робив Мадій. Тоді, раби не будуть настільки уповільнювати та й менше загинуть від перевтоми.

Ворон охоче підтримав цю ідею, і десятки чоловічих рук якось та й змайстрували щось схоже на мій задум. Але і така розкіш не могла врятувати всіх зморених голодом та збезводненням людей.

На третій день дороги, відсіялися перші трупи... Хоронити їх ніхто не збирався, просто викидували "поки тепленькі". А далі, як не звірі подбають, то стерв'ятники. Для мене це було звірство на яву. Ким би не був той чоловік, та всі заслуговують на упокоєння. Проте, у долі на кожного свої плани. Хтось з народження обраний, інший нестримно бажає ним стати, а є і ті, хто примирилися зі своєю участю... А, чи можливо не підкорюватися вготованому? Оминути напророчене? Чи, навіть ці думки є частиною плану з небес? Як не дриґайся, а станеться те, що має. І цього не уникнути? Хто би дав відповіді на ці питання? Чи існує така людина? Не знаю. Єдине у чому впевнена, то ніколи не варто миритися з тим, з чим не згодна. Не важливо що це, якщо для тебе воно важливо - то борися. Не зважаючи на перепони, біль, страх, осуд... Просто борися! Щоб не було жалю. Почуття опущених можливостей. Незавершеності дій. Самообману.

- Деянір! - витягнув з власних роздумів Ворон. - Підійди.

- Слухаю, - наблизилася до нього. - Що це? - питаю, коли лейтенант вручив флягу з незрозумілим вмістом.

- Ходімо пройдемося, посидимо. - плеснув по плечі. - Хочу з тобою побазікати, на одинці.

- Ну, ходімо. - погодилася відразу.

Ми відійшли у сторону ріки, вище по гирлу. Усамітнилися, так сказати. Хоча гул війська доносився і сюди. Всілися на м'яку траву, спостерігаючи за плином води. У флязі виявилася настоянка, котру Ворон попивав під час шляху, а зараз запропонував мені.

- Знаєш, - мрійливо почав той, - не думав, що ти можеш бути грізним суперником, а тим паче - командиром. - я мовчала, бо поки не розуміла до чого веде і як реагувати. - Мені було боязко тебе пускати у бій. Ти зрозумій, у наш час важко знайти розумні голови. І знайшовши таку, не хочеться втратити. Буду відвертим, чхати хотів на твої бойові здібності. Як махаєш мечем, байдуже. Для мене цінність становлять твої думки, ідеї, непередбачувані рішення. Після цієї перемоги, повністю переконався, що з тебе буде пуття.

- Ти сумніваєшся у мені, як у воїні? - мене образили його слова.

- Це не то, що я хотів донести. Річ у тім, Деянір, що є у тобі щось таке... запнувся з відповіддю. - Тобто, не зможу собі пробачити, коли такий цінний юнак загине на полі бою.

- Не хвилюйся, поки у мене є ціль, не помру раніше часу. Боги мені свідки. - намагалася заспокоїти того.

- Ох, ти ще надто молодий. Чому, генерал залишається у тіні, коли веде війну?

- Бо його загибель означатиме, фактично, програш. Здається, розумію куди ти клониш. Але, ні. Я не збираюся ховатися наче боягуз за спинами сарматів, що боротимуться під моїм керівництвом! 

- От в цьому твоя проблема. Втручаєшся туди, де не потрібно. Я це бачу, і, повір, зі сторони видніше. Ти перебільшуєш свої вміння.

- Після битви, на мені не має жодного поранення. Які ще докази тобі потрібні? - вже злилася.

- Деянір! - вигукнув. - Все чого я хочу, щоб ти залишався у наметі продумуючи нові тактики, плани, вивчав місцевість, вів війну головою! Навіщо ризикувати своєю шкурою з такими здібностями? За все життя не зустрів жодного юнака, котрий би викликався в'язатися у битву, де всі переваги на стороні ворога. І не просто в'язатися, а перемогти, майже без втрат! Це не просто вдача. Духи до тебе прихильні. Потрібно цим користуватися.

- Не кажи про те, чого не знаєш! - ледь не в обличчя йому плювала своїм шипінням.

- ... - чоловік різко змовк.

- Колись, навіть не думав, що буду далеко від домівки, брати участь у боротьбі за чужі землі, ще й на стороні сарматів. Та доля закрутила і я тут. Але те, що вирізняє мене з-поміж інших солдат - борг. Поки не виплачу, не віддам належне предкам, не зможу покинути світ живих. Земля не прийме...

- Іноді, ти говориш як баба. Хоч і мудрі речі. Не хвилюйся, у твоєму віці нормально, коли голос скаче. - плеснув по спині, а до мене дійшло, що була не обачна! Навіть не помітила, як заговорила не напружуючись, своїм звичним голосом.

- Гхм! - прокашляла. - Добре, що ти це розумієш. - вже впевнено.

- Не хвилюйся, ми всі через це проходимо.

Кілька хвилини ми не розмовляли. Просто, сиділи попиваючи настоянку та дивилися у даль. Невеличка річка, невпинно, несла свої води. Птахи заливалися піснями. Пекуче літнє сонце так не діставало своєю спекою, крізь густі зарослі лісу. Природа чарувала. Насолоджуючись цією красою і не скажеш, що десь триває війна, вбивства, голод... Людині не властиво, просто радіти тому, що має. З одного боку добре, коли прагнеш чогось більшого. А з іншого, звідси й породжуються: заздрість, гординя, ненависть... Наша натура завжди чогось вимагає. А отримавши бажане, цілиться на більше. Замкнуте коло. Потрапивши всередину - не розірвеш. І як істинний мандрівник, йдеш-йдеш, а час минає. І гоп! Глянеш. Життя на зеніті, тільки, і не пожив зовсім..

То, що ж буде зі мною, коли отримаю бажану помсту? Якою буде наступна мета? Може, моє життя втратить сенс... Зараз, я чіпляюся за розплату, як за корабель у морі, без котрого потону. За що ж чіплятися, коли моє судно пропливе задуманий маршрут?

- Ходімо. - лагідно мовив Ворон.

- Що?!

- Ми довгенько тут відпочиваємо. Думаю, коней вже напоїли та всі вказівки виконали, - якось надто тепло заговорив. Лейтенант завжди відсторонено розмовляє, з холодом і розсудливість в очах. Тому, теперішній тон здався дивним...

Далі дорога стала легшою й пересувалися ми швидше. На моєму плечі затишно вмостився Вітер. Я не зачиняла його у клітці, взагалі, ніяк не обмежувала свободу. Літати той ще не міг, втім, їв багато. За кілька днів встигла прикипіти до нього любов'ю. Навіть не знаю, що буде зі мною, коли він набереться сил і попрощається...

В сарматському поселені нас зустріли буйно, як і належить переможцям. Утворивши доріжку для війська, жителі били у барабани, гучно співаючи. Дехто, плескав у долоні та викрикував щось. Жінки сипали на нас квіти та зерно, чіпляли на руки стрічки, дарували посмішки. Хотілося побачити "кривавого вождя", нарешті познайомитися з ним. Проте, його ніде не було. Вже давні знайомі по черзі обійняли, привітали з перемогою. Пал голосно вигукнув, що відтепер я його молодший брат. Народ дружньо підтримав цю ідею ґвалтом. 

Розмова з ним не зав'язалася, бо мене, Ворона і старшин, обступили молоді дівчата, що торкалися тіла, вимальовуючи на долонях, шиї, обличчі, якісь візерунки. Значення, котрих не знала. Як пояснив лейтенант, це тамги. Сьогодні їх наносили для вшанування предків, і таким чином розповідаючи про перемогу.. Оскільки у кожного є своя тамга з народження, мені намалювали таку, як у Пала(ми ж тепер рідня). Далі підносили глек з водою, а за ним і хмільний напій. Коли рум'янець добряче покрив щоки, а язик заплітався у словах, панянки почали спускати руки до штанів, шукаючи там втіхи. Вкотре переконуюся, як пощастило надибати Орісію. Вона витягнула мене з обіймів тих спокусниць та відвела до мого нового, просторого намету( подарованого Палом в знак бойових заслуг ). Допомогла вмитися, після довгого шляху, розчесала коси, перевдягнула та вмостила спати.

- Дякую тобі...- із затримкою кажу.

- За що?

- За те, що оберігаєш мене.

- Це тобі дякую, - ніжно посміхається.

- За що? 

- За сенс життя, - тихенько прошепотіла. - Відпочивай, - поцілувала у чоло.

Я вже заплющила очі та поринала у світ снів. Певно, подруга пішла до свого намету, що був поруч з моїм відгороджений шкурою дикого кабана. Багато часу не знадобилося, аби заснути без задніх ніг.