12. Перша перемога!

"На світанку, разом із першими промінчиками сонця, біля ста вершників, на чолі з худорлявим парубком, напали на нас. Без обладунків, щитів, списів й мечів, це плем'я затаврувало за собою страх у наших серцях! Цього разу, їх зброєю були лук зі стрілами та музичні інструменти. Розділивши свою кінноту, парубок наказав одним зайти, створювати шум, з лівого флангу, а сам з рештою воїнів, нападав з правого. Втручатися у боротьбу, прориватися всередину до нашого  табору - вороги не стали. Що викликало ще більшу паніку. Виснажені цими щоденними набігами, ми не могли зібратися й дати відсіч ворогам! Більшість наших солдатів, почали марити на яву, влаштовувати бійки у строю та втратили свій войовничий запал.

Створивши вдосталь хаосу, обстрілявши намети горючими стрілами, юний командир зник, разом зі своїми вершниками, не втративши жодного сармата. Чого не скажеш про нас.. чиї втрати вже сягнули 400-сот воїнів..."

Поверталися ми без жодних втрат, що мене безмежно щасливило. Навіть втома, що оселилася у тілі та ламала зсередини, не могла зіпсувати піднесений настрій!

- Це варто відсвяткувати! Бездоганна перемога! - вигукнув щасливий воїн ззаду.

- А давайте! - підтримав пропозицію інший.

- Ніякого святкування! - злісно гаркнула. Ну, що за п'яниці, тільки б гуляли! - Ворог все ще тут! Не відступив і ще досить сильний, аби розгромити нас! А вам вистачає наглості й лицемірства, щоб заїкнутися про таке марнотратство часу!!!

Найбуйніші вояки, ніяково, опустили голови. Наче діти, котрим дісталося від суворої матінки.

Ми повернулися у табір, що змінив своє місце розташування. Наступні три дні, я очолювала всі набіги. Врешті, ворог був надто ослаблений і ми атакували всім військом. Під покровом сумерків, загін, котрим керувала, підкрався до чужих наметів та влаштував пожежу (вкотре). Далі, за моїми наказами, лучники запускали град стріл. Зрозумівши, що це не звичний набіг, а остання битва, супротивники хапалися за зброю.( Абсолютний хаос у війську противники, нам тільки на руку.) З лівого флангу наші прорвалися всередину, поки вороги спрямували всю свою увагу на мій загін, не підозрюючи про підставу. Все відбувалося згідно з планом і я, вже чітко відчувала смак перемоги.

Тільки, не врахувала одного, що ворог не настільки дурень й розділив сили...

- Деянір! - захекано мовив воїн. - Ці скотини взяли нас у кільце! - наче громом вдарив цими словами.

Зсередини табору одні солдати тримали оборону, а на зовні інші... Як так? Вони розділи своїх людей? Поділили військо... Частину залишили нам, для видимості, а іншою сховалися у лісі. Розуміння повільно накривало. От, лихо! І хто тепер у пастці?!

Нам нічого не залишалося, крім, продовжувати битву.

- До кінця! За перемогою! - закликала роксолан.

Розв'язався ближній бій. Мої люди не були підготовлені до такого, бо наша місія полягала в іншому. Без щитів, обладунків, підперезані короткими мечами, такими ми вступили у боротьбу на смерть. Я програвала кожному чоловіку у зрості, але не у володінні мечем. Амазонки з дитинства бавляться різними видами зброї, з віком обирають улюблену й відточують свої навички до бездоганності. Хоча, силова перевага, явно не з моїх козирів. Та, хто може бути страшнішим розлюченого воїна? Правильно, - розлючена жінка. Різкі випади, колючі, різані удари. Я віддалася битві зі всією пристрастю! Стежки багряної крові, залишалися слідом за мною...Крові противників... В очах, ніби пелена. Почуттів немає, як і сумнівів, як і жалю... 

 

" ... Ми думали, що зможемо подолати сарматів. Наш генерал придумав чітку стратегію, аби заманити цих смердючих скотарів у пастку. І нам це вдалося. Тільки... Щось пішло не так. Звісно, половина нашого війська вже була стомлена ворожими набігами. Але інша частина солдатів, доволі жвава, адже переховувалася у лісі, для засідки.

Взявши у кільце загін того юного командира, що докучав нічними походеньками, думав - йому кінець! Нарешті поплатиться за життя стількох наших полеглих. Проте, юнак не зважаючи на свою худорлявість, маленький зріст та хворобливий вигляд, боровся на рівні з нашими найвправнішими вояками. Таке враження, ніби злий дух вселився. Витягнувши короткого меча, навіть аура змінилася довкола нього. Як пес, котрого надто довго тримали на прив'язі й нарешті спустили на полювання. Так і цей хлопець, просто рвав коренастих вояків, що на голову, а то й дві, височіли над малим. Він не затримувався на одному противнику. Ні. Кілька порізів й фінальний у шию. Наче вітер - тихо, швидко, без зайвих рухів, розправа красива й витончена. Наче це не жорстоке вбивство, а танець... Смертельний танець, після котрого залишалися одні трупи...

...Врешті, роксолани здолали нас. Розгромили вщент! Ганебний програш! З, у двічі меншим військом, вороги всіх зарізали. Лише, сотні солдатам, з нашої сторони, вони дарували життя... Життя рабів! І це все, що зосталося після могутньої армії...

                                                                           Амадосак, чотирнадцятий рік правління царя Ремада"
 

- Ей, ти! - звертаюся до дивакуватого чоловіка. - Що там робиш?! - здивовано поглядаю, як той щось вишкрябує на дерев'яній дошчечці. - Ха-ха! Вчений?! - смішно було побачити розумну людину, серед купи неуків. - Як звати? - мовчить.

Зістрибую з коня, та підходжу до цього розумника, котрий явно не розуміє, як має себе поводити. Спершу дзвінкий ляпас. Він і не поворухнувся. Хах! Так веселіше.

- Як звати? - жодної реакції й наступний удар. Повторю питання. - Буду бити поки не скажеш, або не здохнеш. Вирішуй! - в його очах читається чорна ненависть й пекельна лють. Ха-ха! Певно, такою мене бачив Мадій. Скованою, ослабленою, пораненою, але з вогнем у погляді. Що ж, цне дійсно інтригує. Нахиляюся до незнайомця, - Знаєш, якщо помреш тут, то жодної користі не принесеш. Ні собі, ні душам померлим. Хіба, не хочеш мені помститися? - наче змія шиплю на вухо. - Гра у німого, лише нашкодить. Але ти ж можеш більше, чи не так?

- Амадосак, пане. - Хриплий та грубий голос у цього велетня. Темне волосся, густа борода та бездонні очі, покриті зморшками. Важко сказати, скільки йому літ. Одне точно - його, неабиякий, військовий досвід. На обличчі красувався старий шрам, що розсікав брову й тягнувся до вуха. Думаю, таких ран у нього вдосталь. Можливо, зможу щось почерпнути з його знань. Тоді, не даремно врятую його.

- Амадосак... - куштувала ім'я. - Довго, скорочу до Досак. Відтепер, будеш моїм помічником. Якщо працюватимеш совісно, отримаєш волю. - хитро прищурилася.

- Звісно! - крізь зуби витиснув з себе. - Тепер весь ваш! - вклонив голову чоловік.

Посміхнулася у відповідь. Вовк, хоч і схожий на собаку, та собакою ніколи не стане. Знаю. Тому, ти мені сподобався, Досак. Я запам'ятаю...

Діставшись нашого табору, розпочалися гуляння! Святкувати перемогу став кожен роксолан. Ми розвели велике багаття, довкола якого сиділи голови війська, тобто, не прості вояки. Інші солдати розводили вогнища по менші та проводили час там.

Я займала місце по праву руку Ворона, а поруч мене сиділа Орісія. Сарматам не дуже подобалася її присутність у такий час. Але байдуже. Кинути гнівного слівця ніхто не наважувався, бо вона моя людина. Отож, піднялися чарки, фляги, кувшини з випивкою і загомонів люд. Хтось співав пісні, хтось розповідав веселі історії, дехто намагався танцювати. Під покровом ночі, все дійство виглядало надто диким. Якби натрапила на таку картину зненацька, подумала що то біси веселяться. А так, реготала з незграбних рухів чоловіків, з жартів, з пустих балачок і попивала своє вино.

Тривалість гулянки рівнопропорційна кількості випивки, отож, свято закінчилося наступного полудня. Звісно, у дорогу назад ніхто не квапився. Ті щасливі п'яні обличчя вночі, у день перетворювалися на жовто-зелені похмільні морди, що літали з одного куща до іншого. Через це, повертатися додому будемо наступного світанку. Нехай народ спочине.

Я приповзла до свого намету і вляглася з Орісією спати. Вранці стає прохолодно, от і обійнялися. Ми пили у міру і похмілля не турбувало. Просто, втомилися. А тепло наших тіл, так розморило, що швиденько заснули.