11. Новий командир.

Стрімголов влітаю до намету Ворона. Серце звучить у скронях, долоні мокрі, а подих надто схвильований. Страх затягував у свої тенета. Невже, мій план не вдався? Якщо весь загін впіймали, то що? Вони загинули, отже - я нікчемний стратег. Лейтенант розчарований? Втратив віру, чи ще гірше, бажає вбити...

- Деянір, а ми тебе зачекалися. - досить спокійно мовив чоловік. - Підходь ближче, у нас з'явилася нова карта місцевості.

- Чула..- як невчасно заговорилася..- Чув! Що сьогоднішній загін вершників не повернувся. Це правда?

- Хлопче, не варто так перейматися. На війні не можливо обійтися без втрат. - почухав вуса один зі старшин.

- Тим паче, нам досить довго сіяло сонце вдачі. Ворог, нарешті, зумів дати відсіч. Це добре.

- Інакше, перемога буде не такою солодкою...- хижо посміхнувся Ворон. - Думаю, треба щось змінити у нашій стратегії.

- А що саме вигадали наші супротивники? - поцікавилася.

- Точно не знаємо, - нахмурився старшина, - скоріш за все, то якісь пастки. Тому, всередину табору стане важче потрапити.

- Але, - на хвильку притихла, щоб хитро продовжити, - хто сказав, що нам потрібно пробиратися всередину? - кілька пар здивованих очей витріщилися на мене. - Наша ціль - створення галасу, щоб навіяти паніку та не дати можливості поспати. А для цього, не обов'язково забігати у табір.

- Я розумію до чого ти ведеш. Проте, якщо шуміти будемо довкола, то не всі це почують. А за ці кілька ночей, солдати виснажені й можуть спати без задніх ніг. - прищурився Ворон.

- Ось, зараз, те поселення котре я благав не спалювати - стане у пригоді.

- Бачу, ти вигадав новий план.

- Так! Лейтенант, дозвольте мені очолити наступні набіги! - впевнено вигукнула, на що старшини вдоволено покивали головою.

- Малий, - трохи м'яко почав, - я тримав тебе далі від битв тільки тому, що ти надто молодий, аби загинути. Боюся, якщо поведеш наших воїнів, можеш постраждати. І, як всі вже помітили, втратити такого кмітливого хлопця - буде найбільшою помилкою для роксолан.

Це не ті слова, котрі хотіла почути... Тільки, від них, якось тепліше стало на душі. Відчуття потрібності та цінності для когось, вони дарували радість. Мимоволі посміхнулася, але швидко повернула свою серйозність.

- Все буде добре. Обіцяю! Не збираюся помирати раніше, ніж досягну поставленої мети. Тому, тобі не варто перейматися.

- Хочеш знайти вбивць твоєї сім'ї? - продовжував ятрити душу.

- Не тільки знайти! - Ворон розкрив рота, аби щось сказати.. - Але то, зараз, не головне! Я впевнений, що впораюся із цим завданням. Досить сумніватися у мені!

- Лейтенант, малий вже довів нам, що не просто лякливий шмаркач, - втрутився старшина. - Нехай спробує! Якщо духи його люблять, то вбережуть від смерті.

- Хочеш, щоб я покладався на вищі сили?! - розлютився чоловік. - Не верзи дурниць, старий! Це не той випадок.

- Ти своєю забороною, підбурюєш вогонь юності, що бурлить у Деяніру. - мовив інший вояка. - Те, що не можеш втримати - відпусти. Інакше, все одно втратиш.

Чи то слова цього воїна так подіяли, чи лейтенант сам розумів свою помилку... Проте, він дозволив робити так, як вважаю за необхідне.

Вже на світанку, разом із десятком сарматських вершників, відправилися до спустошеного поселення, де кілька днів тому полонили всіх. Воно було єдиним місцем, що після набігу роксолан - залишилося не спаленим.

Серед руїн, розтрощених будинків, покинутих хатин, мене цікавило одне - річ, котра може створювати високі звуки. Тільки, як пояснити цим пустоголовим воякам, що шукати?! Успіх мого плану, залежав від цього! Після мого запального виступу, ті старанно удавали, наче розуміють для чого тут. Отож, довелося покладатися лише на себе...

Звинувачувати воїнів котрі, окрім битв, нічого не бачили й, взагалі, не цікавилися мистецтвом, - трохи дивно..

Блукаючи спустошеними вуличками, направилася у найбільший будиночок. Той явно вирізнявся з-поміж інших. Високі стіни, масивні колони, арка при вході оздоблена малюнками. У порівнянні з сусідніми спорудами, ця буля приємного, світлого, кольору піску.

Мабуть, святилище. Місце для жертвопринесення. Але, така розкіш у такому місці?.. Наче зачарована, зайшла всередину і ще більше здивувалася кількості скульптур, що тут знаходилася. Певно, це їхні боги. Біля кожної скульптури стояв невеличкий постамент, де жителі приносили їм дари. Схоже, кожне божество цінувало різні жертви. Хтось овочі, фрукти; Хтось дорогоцінності; Дехто квіти. Ну і куди ж без крові? Центральній скульптурі приносили у жертву людей. Мені стало бридко, від розуміння цього. Амазонки теж робили жертви, але з тварин. Ніколи своїх дівчат не вбивали з такою ціллю. Для нас воно дико!

Нарешті, у кутку бачу предмети, що стануть у пригоді!

Натрапила на ціле багатство. Кілька мідних корнів, кимвалів, арф та флейт. Останні, звісно, не потрібні. ( Хоча флейту із собою взяла, ще мати вчила на ній грати) Радісно покликала чоловіків, аби прихопили трофеї. Чому я така щаслива, ті все ще не розуміли. Але виконували накази без роздумів. Мені попалися кмітливі роксолани, котрі второпали, що завдяки мені - зможуть перемогти.

Поки вони займалися ділом, безцільно блукала околицями. Природа тут відрізнялася багатою зеленню, розкішними гірськими краєвидами та прохолодним повітрям. Якщо не звертати уваги на безлад, що влаштувався після набігу, то це дуже гарне місце. Спокійне, затишне, тихе...

Раптом, серед уламків якогось сараю, чую слабкий звук. Схоже на хрип, чи то цвіркотіння... З цікавості рухалася на цей шум. Довелося розсовувати дерев'яні дошки, що раніше служили стіною, або воротами. Нарешті, стало зрозуміло, що то був за звук. Малий сокіл молив про допомогу. Певно, він був чиєюсь забавкою, ручною пташкою, адже застряг у клітці, де кілька мідних прутиків врізалися йому в крило. 

Мені так жаль стало пернатого, що всіма силами кинулася рятувати тваринку. Але витягнути клітку заважала велика балка, через яку прутики ввігнулися і кілька, наче шипи, проткнули крило сокола. Коли я засунула туди руку, птах зі всією люттю на людей, клював дзьобом та дряпав кігтями. Мені було боляче, але розуміла і його біль. Бажання допомогти, ні на краплину не згасло. Розранивши всю праву руку, все ж змогла витягнути пернатого! Той, першим ділом, намагався злетіти. Лише, з такими ранами це - не можливо. Зрозумівши власну немічність він засмутився та повернувся на те місце, де був замкнений...

- Ти знущаєшся?! Я тебе витягнула з такими зусиллями, а ти хочеш смерті?! Обираєш найлегший шлях, мішок пір'я! Ні-ні, такого не буде.

Наперекір його боротьбі, змусила всістися на моє плече.

- Все, буду піклуватися про тебе, покине наберешся сил, щоб полетіти.

Сокіл чемно притих, сидячи на моєму плечі. Його очі так ображено дивилися, здавалося,наче він все розуміє.

Ввечері ми повернулися до табору, котрий мав змінити своє місце положення. Перекинулася кількома словами з Вороном, вкотре запевнила його, що впораюся. Нагодувала Вітра, так назвала нового друга, якому бажала швидкого одужання та високого польоту, підхопленого вітром. Потім , швиденько перевдягнулася у темне одіяння і в темпі осідлала свого коня. (Орісію залишилася доглядати за соколом, що чемно вмостився на натягнутому шнурку й на подив всім, поводив себе тихо)

Воїни озброїлися інструментами й чекали мого наказу. Роблю кілька вдихів, вгамовую шалене хвилювання та заплющую очі... Все для того, аби розплющити їх й подивитися на світ поглядом холоднокровного командира...