10. Талісман вдачі (2)

- Деянір! Припини нести дурниці! - обурювався Ворон. - Думав, ти розумний хлопчина, а несеш таку нісенітницю.

- Чому нісенітницю?! - вибухнула я. - Чим нам завинили ті люди? Вони спокійно, тихо жили, нікому зла не роблячи. Тоді, навіщо їх чіпати?!

- Сам чудово знаєш, для чого все це. Ми не можемо так ризикувати своїми воїнами! Залишивши ті поселення, ворог обов'язково скористається ситуацією, щоб забезпечити себе їжею, можливо і солдатами поповниться! 

- Але це не точно! І взагалі, можна знайти інший вихід!

- Який?! Га?! - махав руками чоловік. - Ти хочеш, щоб я, - вдарив себе кулаком у груди, - лейтенант, знаючи про небезпеку своєму війську, просто пройшов повз! Заплющив очі, бо якомусь шмаркачу шкода чужих життів?! - озвірів чоловік. - Та мені наплювати на ті селища, Деянір! У нас війна! Гинуть тисячі, що там кілька сотень.

- Хоч розумієш, що мелеш?! - не вгамовувалася. - Я й не думав, що сармати такі жорстокі й такі боягузи!

- Замовкни, малий! - різко схопив за комір. Його очі горіли люттю, тяжко дихав крізь зуби, аж ніздрі розширювалися. Той ледь стримувався. - Якщо не хочеш відправитися до духів, мовчи!

- Що? Правда в очі ріже? - насміхалася. - Тільки боягузи, котрих лякає смерть, будуть чинити так.

Перший удар прилетів у живіт, що вибив все повітря з мене. ( Я знала, що змушена буду поплатитися за довгого язики...) Наступний в обличчя. Раптовий біль та пітьма в очах, миттєво похитнули свідомість. Ноги підкосилися, якби не сталево хватка лейтенанта, то полетіла б на землю. Трохи часу і відчуття приходять в порядок. Тільки у роті залишається солоний присмак, тому, спльовую кров та сміливо заглядаю в очі розлюченому сармату. Всього лише пару тумаків не змусять мене коритися!

- Хочеш вбити? Якщо так чинять істині воїни, то у нас різні шляхи, Ворон! - з відразою виплюнула.

- От, дурень! - ще удар. - Кому сказав замовкнути?

- Не можу! - злісно прошипіла. - Це не правильне рішення! Хаба не розумієш? Я стою тут, бо хтось так вчинив зі мною! Якби не скіфи, то мене б не мордувало відчуття провини, перед мертвими. Я б не жадав помсти, щоб душі тих, хто загинув, знайшли спокій!

Чоловік відпустив мене. Точніше, відштовхнув від себе.

- Які у тебе пропозиції? - з викликом продовжував дивитися він. - Окрім, наївно думати, що я залишу у спокою тих, хто може вплинути на нашу перемогу у цій війні? Перекреслити всі наші сили та зусилля, Деянір!

- Дай мені час! Я щось вигадаю!

- У нас обмаль часу. Рішення потрібне - зараз!

- Заберемо всю їжу та зброю, щоб ворогам не дісталося, - надто швидко протарабанила, перше що спало на думку.

- Ті можуть поповнити свої ряди людом з поселення, - відкинув мою пропозицію.

- Тоді, заберемо людей з собою. - я і не зрозуміла, яку дурість бовкнула.

- Хмм. - потер підборіддя воїн. - Вони стануть нашим тягарем. Але, якщо продати їх у рабство, коли повернемося з перемогою, то буде якийсь прибуток. - бубнів під ніс. - Чудово! Так і зробимо!

- Стій.. - хотіла заперечити та не встигла домовити...

- Якщо вони заважатимуть і стануть проблемою, то я вб'ю кожного селянина! - пообіцяв Ворон. - Деянір, мені потрібен результат. Я не рятівник невинних, а лейтенант роксолан! Наша перемога, ось, - моя ціль! Ясно? - кивнула головою.

Він вийшов з намету, де тривала наша суперечка, а я не могла зібрати думки до купи... Просто дивилася слідом... Як же помилялася. За своєю навіженою ідеєю, зовсім не розгледіла сутність тих, до кого потрапила. Дурепа! З чого взяла, що сармати будуть кращими за скіфів? Що розплата буде без жертв?! Ці чоловіки всюди одинакові! Чия кров тече у їх венах, без різниці! Милосердя у них за слабість. А чуже життя - взагалі, безцінь.

- Жаль, що з тобою трапилося таке лихо. - неочікувано пролунав голос старця. - Але таких дітей вдосталь, повір. - здивовано глянула на того, чию присутність не помітила. Чоловік поважного віку, з глибокими, виразними очима, покритими зморшками. Густими бровами, що неохайно росли у різні боки, та сивою бородою. - Наприклад, мати Ворона загинула при пологах, а батька зарізали кочівники зі сходу. - здивував своє розповіддю. - Той виріс у сідлі, у постійній їзді, чи то погоні, чи то втечі. А Калаід от, - сирота з народження, його знайшла бабця з нашого племені, дала ім'я і ростила, поки не відпустила дух, залишивши десяти річного хлопця самого... Ех! Бачиш? Таке життя, юначе! Де закінчується мамина цицька, там починається боротьба в котрій панує сильніший! Або знайдеш своє джерело сили, або падеш під натиском буття. - після цих слів, наче хвилею накрило, відчула спустошення. Ніби, з мене витиснули всі емоції. Зараз зрозуміла, що чогось мені не вистачає. Чогось дуже важливого...

- Де ж знайти це джерело?

- Серце підкаже, ти тільки слухай.

- А, якщо воно мовчить? - поспішно перепитала.

- Отже, погано слухаєш.

***********************************

Багряні язики полум'я здіймалися вверх. Хмара диму окутувала поселення. Крики селян не вщухали. матері, схопивши дітей, бігли геть. Чоловіки із палками, граблями, всім що можна було взяти у руки, намагалися відволікти воїнів, дати час дружинам втекти. На мить, наче повернулася у своє минуле... Але пелена швидко зникла.

- Деянір! Чого стоїш?! Марш за новими рабами! - кричав хтось із воїнів.

А я не могла поворухнутися. Тіло скували невидимі пути. Тремтіння на кінцівках, разом із гіркою грудкою у горлі, що не дає вдихнути. Хотілося зникнути звідси! Як найдалі від цього божевілля! Щоб не чути. Щоб не бачити. Щоб не знати...

Наче диких звірів, сармати закидували сіті, аби впіймати переполоханий люд. Особливо буйних вбивали одразу. Тих, хто опирався, спочатку били, а потім надягали кайдани. Серед купи полонених я помітила одне знайоме обличчя...

- Орісія?..- напівшепотом мовила.

Давня подруга була скута разом з іншими. У такому ж легкому селянському вбранні, котре виглядало надто бідним, у порівнянні з тим, що носили ми вдома. Якби не знала її, то б і не подумала, що вона з амазонок.

Один з воїнів різко наблизився до неї та, що сили, дав ляпаса. Бідна дівчина впала на землю, прикриваючи долонею щоку. У її погляді читалася злість, непокора, але поспішних дій вона не робила (на щастя). Я поквапилася до неї, а сармат, тим часом, змістив руку на пояс витягнувши меча. Дзвінкий звук, від зустрічі нашої зброї пролунав під самим вухом Орісії. Встигла! Полегшено зітхаю...

- Дея...- глянула на неї з безмовною мольбою в очах, аби мовчала.

- Деянір! - гаркнув, невдоволений моїми діями, чоловік. - Ти що коїш? Га, малий!

- Я її знаю! - майже прогарчала. - Заберу собі, - махнула рукою на подругу.

- Думаєш, мене це має зупинити?! Ха! Вона товар! І бракований товар! Від таких краще збавитися, поки інших не зіпсувала.

- Слухай сюди, велетень дурнуватий! Повторюю, - ЇЇ Я ЗАБИРАЮ! - той наносить кілька ріжучих випадів, котрі вдало блокую. - Тобі варто щось відрізати, аби переконати?

Не знаю, чи це я була переконливою, чи це воїн втомлений... Та той опустив меч і пішов геть.

- Деяніра? - зі сльозами вигукнула. - Це дійсно ти?

- Так. - ніжно посміхаюся, обіймаючи дівчину. - Тільки тихіше, для всіх інших моя персона - чоловік.

- Як це сталося? І чому ти тут?

- Хотілося того ж спитати й у тебе?

- Ну, я не могла чекати у вітру погоди. Коли привела дітей до долини Звуків, тамтешні амазонки прихистили всіх. Проте, одразу пішла на твої пошуки. Адже, довго не поверталася. Мені було лячно від того, що ти загинула! Але вперто відганяла ці думки й настирливо розшукувала свого вождя! - схилила одне коліно.

- Припини Орісія! - зашипіла. - Підіймайся. Який з мене вождь?

- Істинний. Інакше, як би ти могла завоювати мою прихильність та вірність?

- Рі, ти помиляєшся. Влада не повинна передаватися у спадок, це наші правила. Мати даремно їх порушила, спираючись на пророцтво. Таке рішення - велика помилка...

- Припини! - гаркнула дівчина. - Що за бесіда?! Сумніваєшся у силі Полідори? Вона робила все для племені. Тому, ніхто й не заперечував твоєму праву наслідування. Припини сумніватися, просто повір. - благала та.

- Я не вберегла у своїх руках пояс влади, яке ж маю право на владу? - сумно протягнула.

- Атрибут влади не у короні, мечі, чи поясі. То, лише предмети. Справжня влада, у підкорені людських сердець. І у тебе є ця сила.

- Звідки тобі знати?

- Бачу. Ти не хочеш розгледіти це у собі, але я не сліпа...

-..Деянір! - гукав знайомий чоловічий голос. - Деянір!

- Лейтенант, я тут! - вийшла на зустріч Ворону, що сидів верхи.

- Що в тебе тут? Впіймав групу рабів? Молодець!

- Хочу цю, - грубо смикнула за руку Орісію, - собі.

- Навіщо? - насупив брови.

- Ми знайомі. Боржник її. - навіть не збрехала. - Як чоловік, мушу відплатити.

- Якщо так, то нехай. - беземоційно промовив. - Тільки поквапся! Хмари диму вже здійнялися догори. Скоро вороги прибудуть. Варто покинути це місце до зустрічі з ними.

Тут згідна з його роздумами. Повертаючись у роль чоловіка, двелося командувати шеренгою людей, котрих полонив той велетень. Мені було шкода їх, але зробити нічого не могла. Осідлала свого коня й повільно рухалася у сторону табору. Позаду, першою пленталася моя подруга, а за нею інші раби... На мою голову припало п'ять таких. Шлях був не надто далеким, проте, оскільки люди не могли пересуватися швидко, то повернення затягнулося в один день, разом із ночівлею. І вона була найтяжчою. Кілька загорених молодиків підбурили інших селян на втечу. Звісно, плану в них не було. Та й що вигадають орачі, котрі зброю в очі не бачили. От і поплатилися смертю за свою дурість.

Орісія жодного слова не промовила за цю подорож, і я була безмежно вдячна. Дівчина зрозуміла, що у мене тут своя гра і їй краще мовчати, аби не викрити мене.

- І все ж, цей юнак наша щаслива зірка! - плеснув по спині старий вояка, коли наминали їжу сидячи у табір.

- Я ж казав! - гордо хмикнув Ворон.

- Час покаже... - хмуро протягнув Тур (той сармат у котрого відвоювала Орісію), - Щось напружує мене у цьому малому!

- Невже, наш Діянір може лякати?! - зареготав лейтенант. - Тур, друже! Це неочікувано чути від тебе!

- Нумо вип'ємо! - викрикнув хтось із солдатів. - За Деяніра і його план!

Ця ідея так припала всім до душі, що здійнявся бойовий клич довкола. "Пий!Пий!" - вимагав від мене запалений натовп. Особисто я, - не вважала це за потрібним. Перемога близька, але не явна! За що ж келих підіймати?! Проте, таку кількість чоловіків мені не перекричати, як не намагайся. Тому, швидко спустошила налите вино й продемонструвала порожню посудину. За мною повторили всі ті, хто підтримував галас.

Більше уваги на мене не звертали, тому можна було спокійно видихнути. Піднялася і покинула місце гулянки. Поки звичайні вояки розважалися, зникла у своєму наметі, де Орісія підготувала бочку теплої води, щоб помитися. Зустріти подругу зараз, це справжня вдача! Впевнена у ній, як у собі. Моя таємниця не буде розкрита і приховувати її стане легше.

- Ой, матінко! Ну ти й смердиш! - скривила своє гарне обличчя.

- Рі, знаю! - обурилася! - Подивлюся на тебе, коли чотири дні без купання будеш!

- Що в тебе з грудьми?

- А що? - повільно розмотала клаптик тканини, котрим перев'язала це місце.

- Їх немає. - коротко ляпнула.

- І не сподіваюся дорости до твоїх динь. - надула губи.

- Деяніро, я не про те. Скільки часу ти ходиш із цією пов'язкою?

- Хм... Майже відразу, як потрапила у рабство..

- Рабство?!

- Ну, один сезон точно. - не зважала на її питання.

- Сезон?! Здуріла? Хоч знімаєш її на ніч?

- Куди, Орісія?! Геть дурна?! Я сплю поруч з чоловіками, не завжди у приміщенні, усамітнитися можу на кілька хвилин по нужді. Яке знімати? Мене так викриють.

- Просто, боюся, що скоро тобі не прийдеться нічого перемотувати, бо глянь! - схопила холодними долонями мої груди. - Майже такі, як у них! Ти надто щільно їх приховувала й ось результат! У тебе 15-те літо минуло. А через ці дії, вони взагалі можуть більше не вирости, розумієш? - надто голосно говорила.

- Орісія змовкни! - стулила їй пельку. - Тебе можуть почути, це по-перше. По-друге, мені начхати на якісь цицьки! Все що хвилює - царські скіфи! Я пообіцяла помститися і зроблю це! Ясно?

- Мггу! - швиденько закивала головою.

- Розумничка. Сподіваюся, ти у цьому допоможеш.

- Пфу! - відпустила її. - Звісно! Я лише хвилювалася за тебе. Все ж, розплата не вічна, а з тілом до кінця жити...- пробубніла під ніс.

Подруга обережно допомагала змити весь бруд, підсушити й розчесати коси. Я настільки розслабилася, що слова про термінове зібрання не відразу дійшли.

- Що сталося? - одягаючись спитала подругу.

- Не знаю. Схоже, загін вершників не повернувся...