5. Мелодія спокою. За порогом людяності.

У нас вийшло! Морські хвилі відносили все далі від берега, залишаючи позаду кривдників. На радощах, аж підскочила!

- Саул, ми їх позбулися! Чуєш?..

Повернулася до нього й побачила стрілу, що стирчала з руки... Хлопець сидів, притулившись до борту, намагався зібратися духом, аби витягнути її.

- ..Мг, чую.. - тихо прожвендів.

Я підійшла ближче, щоб розгледіти всю серйозність поранення. Здається, кістку не зачепило. Йому поталанило.

- Нам потрібен вогонь. Треба буде запекти, - показала пальцем на руку.

Він повільно піднявся, мовчки погодившись з моїми висновками. Ми зайшли всередину судна, де було кілька ліжок, це все, що зрозуміло із суцільної темряви. Саул зробив пару кроків, загубившись серед тої пітьми. Кілька хвилин очікування і... Наче чари - у його долонях засіяло світло. Юнак запалив одну свічу, а за нею ще пару.

(картинка)

Тепер, можна було побачити, що тут хтось жив: чужий одяг, засушена риба, зброя, купа мотузок та багато інших предметів, що належали минулим власникам цього корабля.

- Присядь!

Наказала нещасному, а сама взялася шукати чисті ганчірки й воду, котра повинна була тут бути. Озброївшись всім необхідним, останній раз заглянула у сині сапфіри, що покірно чекали наступних дій. Без довгих од, міцно схопила стрілу й витягнула. Саул намагався стримати болісний крик, але виходило не дуже... Поки той затискав рану ганчіркою, я тримала над вогнем свій кинджал. На превеликий жаль, та його муки не закінчилися. Наступний етап набагато болісніший... Думки повернули у минуле, нагадуючи про тавро, що аж засвербіло... Обов'язково його позбудуся! Нехай доведеться шкіру зрізати, все одно! Це ганьба для амазонки, вона мусить бути стерта!

- На рахунок три, - хотіла налаштувати хворобливо-блідного юнака. - Один, два... - швидко притискаю розжарене лезо, що припікає кров разом із плоттю. Огидні звуки шкваркотіння та запах горілого... Не приємна картина, як не крути. (промокод - krH0MMsM )  

Тепер, він не стримував голос. Саме так. Єдине що залишається у такій ситуації - вити звіром, виплескуючи ці страждання у крик. Мені це, надто, добре знайомо...

- А ти ще той кат, Деянір! - ображено мовив, коли закінчила перев'язувати.

- Ага. - посміхаюся. - Вважай, це моя відмітка, як символ нашого знайомства та дружби.

- Тоді, давай і тобі таку зробимо, - наче дитя розмовляє.

- Та, будь ласка, - простягнула руку, - роби. - впевнено випалила

- Дурень, чи що?! Забери свої палиці!

Гаркнув хлопець і вийшов на палубу. Мушу зізнатися, я б втратила свідомість після всіх тих тортур. А він тримається, ніби то подряпина. Молодець! Сильним воїном буде.

***********

Вранці прокинулася від сильного грюкоту. Хапаю зброю та біжу на палубу. Саул стоїть біля штурвала й виглядає досить заклопотаним. Проте, жодних ворогів не видно. З полегшенням видихаю.

- Що трапилося? Думав, на нас напали! - кричу зі свого місця.

- На мілину сіли! Хто ж знав, що тут таке дно неоднорідне.

- Це погано? Ти можеш щось зробити?

- А в мене є вибір? Якось впораюся. - запевнив той.

Ми не відпливали далеко від берегової лінії, адже, по факту, пропливаємо поруч територій "кривавого вождя". Саул знав, що мені треба зійти на сушу. Також, припасів харчів і води вкрай мало, тому моряку й самому потрібно пришвартуватися, аби забезпечити себе цим.

Судно знову підхопила хвиля і воно продовжило свій шлях.

- Я ж казав, - став поруч хлопець. - До речі, як тобі на кораблі?

- Звикаю. Хотів тебе попросити, щоб показав як тримаєш меч. Ти був неперевершеним у тій таверні. Кружляв довкола двох супротивників і це мене вразило! Проте... - скосила погляд на його руку.

- Моє поранення знищило всі плани, ха-ха! - щоб не казав, а його посмішка підіймає настрій. Рада, що його зустріла.

- Дивись, я тут дещо знайшов! - емоційно почав розповідати й забіг всередину. Через кілька хвилин вибіг з музичним інструментом.

- Що це? Грецька кіфара? - здивувалася.

- Угу. Старенька, але виконана вправним майстром.

(картинка)

- Ти можеш на ній грати? - зацікавлено спитала.

- От і перевіримо.

Саул всівся на палубу, поставив перед собою інструмент, повільно проводячи пальцями по ньому. Ледь чутно зачепив струни. І тут розпочалося чудо, коли він заплющив очі й завів гру. Повільна мелодія підхоплена вітром, що відносилася у далечінь, проникала у серце та заспокоювала душу. Ці звуки навіювали марива з минулого, сповнені сміхом, дитячими забавками й веселощами... Виникло нестримне бажання затанцювати, але це не можливо. Не зараз, коли прикидаюся чоловіком.

- Ех! Давно не торкався кіфари. А ти граєш?

- Саул, я схожий на того, хто вміє?

- Хочеш навчу?

- Навіть не знаю...- задумалася. - А давай! - що мені втрачати?

Я присіла поруч, він поставив інструмент переді мною й показав куди, яку, руку ставити. Далі, які струни затискати та котрими пальцями... Це було дивне відчуття, за стільки часу ненависті, вчитися чомусь прекрасному, забувшись про все. Просто поринути у світ мелодії, повністю віддавшись музиці. Неймовірно... Коли холодна кіфара наповнюється теплом й оживає у власних долонях, народжуючи на світ звуки, що чарують слух, створюючи магію... Це фантастично.

За цим заняттям ми провели добру половину дня. Я зуміла вивчити одну мелодію. Хотілося б сказати "досконало" проте, це не так. Потрібно більше практики.

- Деянір! Глянь!

- Що таке?

- Портове містечко. Можна причалити.

- О! Давай!

З одного боку, була рада цій звістці, а з іншого - сумно. Це означає, що час прощатися із Саулом. За ці кілька днів, ми непогано потоваришували. Тому, мене це гнітило...

Пришвартувалися, вийшли на місток і... У мене з'явилося передчуття біди. Але, намагалася його відігнати, спираючи на внутрішні страхи перед початком місії. Проте, пройшовши кілька будиночків... Тихо. Чому так тихо у портовому містечку? Жодної душі довкола? Тільки звуки птахів та бриз моря.

- Тобі не здається, - шепотом мовила, - це місце дивним?

- Здається, - погодився. - Але, мені вкрай потрібна вода і харчі. Нумо знайдімо хоч щось і по тихому вшиємося звідси.

- Добре. Нехай.

Ми продовжили блукати цим мертвим містечком. Відсутність будь-якого життя, лякала! Та я старанно тримала себе в руках, й шукала, про що просив Саул. В одній з домівок побачила дим! Ох, яке щастя!

- Дивись! - смикнула хлопця.

- Невже?! Навіть не сподівався когось зустріти. Ходімо.

Обережно заглянули у віконце, перед тим, як стукати у двері. Нікого не видно. Та їх має бути двоє, бо на столі видно дві тарілки, а на вогнищі кипить казан.

- Ну, з двома впораємося, - запевнив друг. Кивнула головою, бо теж так думаю.

Нам відчинили швидко. На зустріч вийшла пристаркувата жінка, згорбленою спиною, гнилими зубами, й блідною шкірою. ( Це мене здивувало, бо жити на узбережжю означає - купатися сонцем. Як можна залишатися блідою?)

- Вітаю! Ми моряки. Хотіли купити у вас питної води і якоїсь їжі. - жваво розпочав Саул.

- О! Любий у нас гості!

- Бачу, - хриплим голосом відмовив сивий дідусь, але дивовижного зросту, як на свій вік.

Ого! На голову від мене вищий! Теж, блідий як смерть. А ще, нігті у нього довгі й з брудом.

- Заходьте. Наше містечко скупе на народ, - поманила рукою.

Ми зайшли. Перше, що помітила... Фе! Це не зрозумілий сморід. Може, то їхня немічність? Та все ж, дивний запах... Сама домівка затишна, чиста, та й пара ця привітна. Якась маячня виходить.

Нас посадили за великий стіл та запропонували поїсти. Саул з радістю погодився. А я відмовилася. Інтуїція не давала покою. Мене щось бентежило у цьому місці.

Бабуся поставила перед нами запашний відвар, розлила кожному по чашці й сама присіла.

- Трохи почекайте, суп доварюється, - посміхнулася своїми гнилими зубами...

- Ну, розповідайте. Хто ви? Звідки? Куди путь тримаєте?

- Ой, - видихнув хлопець, - ми із заходу. Звичайні торгаші. Плаваємо, купуємо, продаємо. Тільки, попали у шторм, майже вся команда загинула. Залишилося нас двоє. Харчів не має, води теж, от думали вже відати душу, але натрапили на ваше містечко. - так впевнено випалив, аж здивувалася, наскільки правдоподібно звучало. - До речі, чому у вас так тихо? Де всі мешканці?

- Війна синку...Війна. - сумно відповів.

- Що сталося?

- Ми не втручалися у боротьбу за владу. Просто жили тихо й мирно. Проте, одного дня сарматські вершники до нас завітали...- зітхнув чоловік. - Вирізали більшість, когось у полон забрали, обікрали нас до останньої курки. Навіть зерно, й те відібрали. Після їх набігу, залишилося кілька хатів, де хтось зміг врятуватися. Встиг сховатися...

- А синочка, - зі сльозами на очах сказала бабця, - нашого вбили! Як скотину зарізали! Похоронити не дали... Зосталися самі на старість!

- Ну все-все, - заспокоював їх Саул. Навіть мені, шкода стало цю пару.

Попиваючи відвар, наша бесіда продовжувалася. На душі так легко стало. Хотілося посміятися. Мій компаньйон вже реготав як навіжений, з жартів старців. А коли потягнувся за глечиком, щоб поповнити чашку, я помітила на підвіконню букет зів'ялих квітів... Десь я їх бачила. Довге, тверде стебло, і суцвіття з жовтих дрібних квіточок... Ох! Голова йде обертом.

" Деяніро, слухай! Це тобі знадобиться. Така рослина може бути корисною і навпаки. З її цвіту робиться відвар, що покращує сон, а з коренів що послаблює тіло. А якщо разом змішати то..." - Почала пригадувати слова матері...Ой, щось мені зле. То ця трава..трава. 

Зовсім дурно стало. Гучно падаю на землю, не в змозі поворухнутися.

- Якраз суп готовий, - наче нічого й не трапилося продовжила бабця.

- Схоже, голодними ми місяць не будемо, - бридко потішався старий.

Очі невпинно заплющувалися. Я хапалася за свідомість, але вона продовжувала тікати. Наступний шум був через Саула, що тепер теж лежав на підлозі... Жінка переступила його тіло й нахилилася до казана, де варила свій суп... То хто ці люди, насправді?..