4. Сонячний.

Вправний змах ножа й холодне лезо, розсікаючи повітря, втикається у стіл, поруч обличчя! Здавалося, цей удар мав стати смертельним. Тільки, в останню мить, власник змінив рішення. Не знаю, чи встигла показати йому свій страх, проте, погляду не відводила (як і він), протираючи до дір один одного.

- Мадій, - спокійно почала, - що ти робиш? - лукава посмішка на чоловічих устах. - Що ти робиш зі своїм життям? Для чого існуєш? Які твої цілі?

- Не зрозумів... Такі питання...- спантеличила такою розмовою.

- Невже у тебе немає планів на майбутнє? Ніколи не задумувався, що створений для чогось більшого? Якщо духи не дозволили загинути стільки разів, то на це є причина, чи не так? Хіба не хочеш заглянути у вічі батьку, що прирік на смерть? Або ж, помститися скіфам за їхню зухвалість, зарозумілість та жорстокість?! О-о-о. Знаю! Певно, боїшся...

- Та що ти знаєш?! - мужні долоні продовжували душити. - Не було ні дня, щоб я не думав про цих покидьків! Мої мрії зводяться до їх знищення! Я засинаю та прокидаюся, щодня! З кожним роком, ці дивакуваті думки стають все божевільніші. Скоро, їх обов'язково настигне розплата!

- Тоді..- звучав жалюгідний хрипіт, - де дії? Чи ти лише мрійник, а на реальність не вистачає сміливості? Все звелося до викрадання тендітних дівчат?! Це тебе наблизить до цілі? - насміхалася вже.

Вождь відскочив від мене, ніби ошпарений. Налякано дивився на свої руки, при цьому важко дихаючи. Його трусило, що аж шкода стало.

- Не правда! – витиснув із себе фразу.

- Що саме, Мадію? Що я сказала не те? Про твою безпомічність та незначущість на фоні царських скіфів?…- звабно говорила. – Чи марнотратство часу, який ти витрачаєш на жалюгідні набіги та работоргівлю? А може, ти досягнув чогось більшого, і твоє ім’я знає кожен? Дай мені відповідь! Де мої слова не вірні?!

- Замовкни, жінко! - репетував.

- У нас з тобою, спільна мета! - різко схопила його за сорочку. - Чому б не допомогти одне одному? М? Я знаю, як знищити їх...

В його очах блиснула заінтригованість. Чоловік взяв себе у руки й повернувся на своє місце. Ми продовжили бесіду, що затягнулася до ранку і стала початком кінця, для малої Скіфії!

                                                             **************************

Минуло три місяці

Нестримний вітер, разом із промінням яскравого сонця, нещадно обпалювали шкіру. Коні захекано, повільно рухалися вперед. Наша група воїнів, складалася з десяти чоловіків і мене. Хоча тавро рабині нікуди не зникло, все ще розташовувалося на спині, розповідаючи про соціальний статус його власниці... Проте, Мадій не звертав особливої уваги на цей факт. Після довгої бесіди, вдалося переконати "господаря", що ми на однаковому боці й потрібні одне одному. Оскільки, я мало що знаю про інших народів та політичний устрій за межами моєї домівки, то важко скласти переконливий план з завоювання скіфів... Але сармат побачив у мені розумного радника та непоганого шпигуна. Схопившись за спільну ціль, ми домовилися у наступному.

Я триматиму шлях на Схід, увійду в довіру - "кривавому вождю", що владарює на тих землях та переконаю об'єднатися із сарматами, що на півдні ( туди прямуватиме Мадій, з таким самим завданням).

Бути впевненій в успіху такої витівки, не можливо. Але, старанно удавала, що за будь-яких обставин зроблю це. Адже, сармати зневажають слабкість, страх, сльози й т.д… Сам Мадій був переконаний, що зможе використовувати мене без підозр на зраду. Довелося розповісти йому свою історію. Саме цим і запевнила у своїй вірності…

Отож, на роздоріжжі шляхів ми пообіцяли зустрітися на цьому місці через шість циклів…



- Деяніро, коні втомилися, - почав один з воїнів, - потрібен перевал.

- До кінця степу, ще трішки. Біля лісистої місцевості заночуємо.

Чоловіки працювали найманцями, тому, були надто дисциплінованими. Мадій частенько купував їх послуги, цим самим ставши жаданим клієнтом. Зараз, вони мали подбати, аби я у безпеці подолала весь шлях, та залишити у портовому містечку, що поруч земель "кривавого вождя".

Чому для підкорення Скіфії потрібен він? Бо за останню сотню років, не було такого військового, котрий зміг би згуртувати таку кількість людей довкола себе. Його слава дійшла і до моєї домівки. Колись, мати згадувала величну битву проти сарматів. Їхні набіги спустошували все. Цар Скілур просив підтримки у нас. Таким чином, двісті вправних амазонок відстоювали західний кордон, поки сам він боровся зі старками на Причорномор’ї. Мої родички боролися проти 100-ні вершників. Хоч і кількісна перевага була у нашу користь, проте, тоді ще юний у військовій справі вождь, зумів перемогти. Всі битви, на чолі котрих той був – закінчувалися ганебною поразкою для ворогів. Переманити його на свою сторону, означатиме – підняти кілька тисячну армію вбивць, котрих бояться, аж до Греції. А ще, добряче полоскотати нерви скіфам.

Чим ближче я підбиралася до володінь «кривавого вождя», тим сильніше відчувала потребу у маскуванні. Якщо інформація котрою володів Мадій - вірна, то він не любить жінок. Має до них відразу. А коли, просто, порівнювати ставлення сарматів до протилежної статті – відчувається зневага…
В голову прийшла думка - перевдягнутися у чоловіка! Це збільшить шанси на успішність плану та обмежить від непотрібних залицянь. Одразу попросила кількох найманців, аби купили необхідний одяг у найближчому поселенні. Розповідати «навіщо воно мені?» - не стала. Та й ті не запитували. (Обожнюю таких людей!)

Минуло ще два дні. Я дісталася останньої зупинки, звідки продовжу рухатися без супроводу. Невеличке містечко, поблизу узбережжя, милувало око своєю охайністю. Кажуть, його побудували греки, що змішалися з тодішнім населенням. 

Заплативши кілька срібник за перебування, харчі, баню й нічліг, можна було розслабитися за келихом пива у таверні. Перевдягнулася у чоловічий одяг, щоб відразу звикати до нової ролі. Завітавши у простору кам’яну споруду, здивувалася тій кількості натовпу, що гуділа всередині. Оскільки, містечко портове, то люди сиділи різні…Надто різні…

- Пиво! – мовила грубим голосом до господаря, та виставила на шинквас кілька монет.

- Юначе, а подужаєш? – насміхаючись ляпнув.

- Наливай і побачимо. – у тій же манері відповіла.

Розсміявшись, коренастий чоловік із сивиною у скронях, поставив здоровенний келих переді мною. Хапнула випивку й вмостилася за останній столик, що дозволяв бачити усіх. Раніше не вживала алкоголю і розуміла, що налягати на це діло – не варто. Окинула поглядом відвідувачів. Зачепилася за компанію царських скіфів. Ті одразу вирізняються своїм розкішним вбранням та золотими прикрасами, що блищать зі всіх сторін! Наче благородні пави з грецьких пісень, порозпускали свої пір'я! Злість охопила, як вогонь сухе листя. Повільно видихаю, аби тримати себе у руках та не нахимерити. Ще не час...

- Ей, скумбрія! Як справи? - спритно підсів за мій столик незнайомець.

- Це ти мені?

- А ти бачиш ще якусь худорляву рибу?

- Так. Навпроти всілася, - дратівливо сіпнулась брова.

- Ха-ха! - голосно зареготав. - Дотепний малий. Я Саул, виходець із племені сарматів, що на сході.

- Що тут загубив, сармат? - виділила останнє слово.

- Ха-ха! Ну... Не моє це: коні, пасовище, стрілянина, боротьба сильніших...- вдумливо розповідав.

- Тоді, що твоє?

- Віриш! - вигукнув раптово. - Жити не можу без моря! Варто було один раз побачити й все...Закохався! Назавжди! Саме тому, покинув своє плем'я та почав подорожувати з греками, що прихистити на своєму судні. Вже п'ять літ плаванням насолоджуюся. - лагідно посміхнувся. Чорні кучері обрамлювали його засмагле обличчя, що увібрало чоловічої мужності, але ще дихало юністю. Широкі брови, з-під котрих виглядали сині, наче дорогоцінні сапфіри, зіниці. Не зважаючи на чарівну усмішку, саме в очах плескався і біль, і розчарування, і холод...Це причаровувало. Вільне підборіддя говорило про стійкий характер. А мозолі на руках, що він частенько махає мечем.

- У тебе гарна посмішка. Сонячна, я б сказав. - Зробила комплімент.

- Пфех! Певна річ. Саул й означає - сонячний. Мати так назвала, любила мене сильно...

- Чому любила?

- Бо не стало її... - на мить проскочив сум, але парубок швидко його стер. - Не розумію, чому тобі все це розповів. Давай ти щось кажи. Звідки прийшов? Навіщо? Як звати?

- Я Деяні..Р! - покашляла. - Деянір! Хочу знайти "кривавого вождя" та служити йому!

- О-о. - потер підборіддя. - Сміливо. І як збираєшся його знайти?

- Його табір розташований між Тихими горами та долиною вітрів. Десь там і знайду.

- Хоч розумієш, наскільки це велика територія?! - випалив той.

Хотіла щось відповісти, але на стіл гепнуся чоловік, явно не тверезий... Ми замовкли, шоковано хапаючи повітря. Те "тіло", повільно піднявся... Стало зрозуміло - один з компанії скіфів!

- Тріска! Ти мені, - сп'яніло почав, - смутно нагадуєш дівчисько! Мама цицькою не годували, чи що? - зареготав, наче навіжений. За ним і решта компанії.

- Зникни, пташко! - грізно промовила. - Бо будеш пір'ячка свої збирати по всьому, - покрутила пальцем, - узбережжю. - Знову регіт.

- Ви дивіться який хоробрий! - оголив свій акінак. - Зараз покажу тобі, як до скіфа гавкати!

Змах леза, призначений моїй руці. Швидко підіймаюся, а меч ріже простір. Мій компаньйон перехоплює руку п'яниці й перекидає через себе. Той падає на наш стіл, розломлюючи на двоє. От, знала! Цей Саул не такий простий, як намагається здаватися!

До наших веселощів приєдналося ще троє скіфів. Чоловіки не багатослівні. Одразу почали махати зброєю. Я не сильна у ближньому бою, Мадій це добре роз'яснив на своїх тренуваннях. Тому, зайвий раз ризикувати не буду. Мій новий знайомий впевнено відбивав атаки двох воїнів. Треба взяти у нього кілька уроків, подумала.

Трохи відволіклася на чужий бій і пропустила кілька ударів від свого супротивника. От, свиня! Збив мене з ніг, та хотів прирізати. Проте, встигаю схопилася обома руками за лезо кинджала! Стійко відстоювала своє життя. Ех! Лихо! Ситуація не у мою користь. Довго опиратися не зможу... Метал нещадно зменшував відстань із моїм обличчям. Схвильовано повертаю голову. Порятунок! Поруч лежав керамічний глечик від вина. Б'ю коліном туди, де чоловіки плачуть. Хапаю посудину та з усією злості луплю, по голові, тому дурню! Потім відкидаю тіло від себе. Фух! Перемога!..

- Деянір! Ти чого відпочиваєш? - стривожено говорив і простягнув руку. - Рухайся! Вони довго спати не будуть!

Мені нічого не залишалося, окрім - прийняти пропозицію Саула та вшиватися звідти. Вилетіли з таверни, наче ошпарені. Юнак біг спереду, а я за ним. Таким чином дісталися порту, де він заскочив на невеличке торговельне судно.

- Давай! - крикнув.

- Це твій корабель?

- Яка різниця! - Схоже, що ні... - Деянір, допомагай! 

Звуки роздратованих скіфів наближалися! Залишити нас у спокою, видно, ті не бажали... Нічого не вдієш, доведеться прийняти пропозицію юнака.

- Що робити? - питаю.

- Ріж ті мотузки! - квапився той.

Своїм кинджалом, це буде не швидко, подумала. Але крики наших переслідувачів, були найкращою мотивацією! Саул бігав по палубі, готуючи все, щоб відчалити. Мене обливав піт. Шалений подих і схвильоване серцебиття. Тільки б встигнути!

Воїни нас помітили! Проте, пізно. Судно розпочало свій не квапливий рух. Але здаватися ображені павичі - не збиралися. Хтось висунув ідею, і за мить, на нас почали сипатися вогняні стріли. Не всі вціляли у корабель. Більшість тонула у водяній пітьмі. Та кілька, таки дістали нас...