1. Спалені мрії.

То був звичний день. Як завжди, сіяло сонце, морський бриз дув в обличчя, солоний запах пестив ніс та осідав на устах. Білокрилі птахи співали пісні, літаючи одна за одною. Старші рибалили. Мати нудьгувала на місцевому зібранні, їй треба. Вона вождь нашого плем'я. Могутня Полідора наводила страх на всі сусідні угрупування. Її й боялися, і шанували. Крім того, дар віщунки, яким та володіла, оберігав всіх нас. Допомагав передбачити біду, чи хорошу звістку.

І як в такої поважної особи, могла народитися - я? Дитя з пророцтва, що змінить життя кожного?! Так казали всі через те, що з'явилася на світ з відміткою півмісяця на грудях. Але, не було у мене жодних видатних талантів! Навіть майбутнє не могла бачити(як це робила мама). Хоча, з лука стріляю вправно, і спис далеко кину, сокирою не погано володію. Проте, такі навички тут у всіх. Кажуть, наш войовничий народ пішов від богині правосуддя та битв - Саїли. Вона навчила військової справи, побуту, і всьому що знаємо. Так, щоб були не залежними від чоловіків. Ми називаємо себе «a masso» — «недоторканні». Живемо відлюдниками від інших племен.

Ніколи, і нікому не спадало на думку, нападати на нас. Навіть більше, жодний благовірний не наближався до наших земель. Певно, ця самовпевненість у репутації амазонок, і погубила моє плем'я...

На третій день свят літнього сонцестояння, згідно з традиціями, юні дівчата проходили посвяту у воїни. Влаштовувалися змагання на швидкість, витривалість, влучність. Потім, двобої. За цим всім спостерігали найсильніші войовниці та вождь. Вони радилися, оцінюючи продемонстровані навички й обирали "золоту трійку" - найкращих. А ще, десять інших, хто пройшов ініціацію. Решта, повинна тренуватися ще рік, і знову проходити всі етапи.

Минула моя 14-та осінь, як вирішила, що готова до посвяти. Мати відмовляла, просила почекати ще рік, але я твердо вирішила, що час настав!

- Діти, станьте в один ряд! - скомандувала світловолоса Гріна. ( Поки не пройдемо ініціацію, всіх дівчаток називають -"діти")

Цього разу, учасників було понад двадцять. Точніше сказати не можу, бо стояла скраю, а інший кінець не бачила. Я була наймолодшою. Іншим, 15-та пора стукнула. Та це не важливо. Моя ціль - золота трійка. Щоб ненька пишалася!

Наше змагання починалося на березі Понт Евксинського. Вбрані у короткі, білосніжні шати, без шоломів та зброї, щоб не сковувати рухи.

- Ви повинні проплисти до тих скал, - своїм тихим, але грізним голосом продовжувала Гріна. - Там є система печер, думаю, найдопитливіші знають! - покосилася на мене. Ха-ха! Ну, було діло. Моя енергійність, частенько вилазила боком... - Серед п'яти шляхів, лише на одному з них, у печері буде схована золота чаша. Ваше завдання - принести її. Якщо на зворотній дорозі хтось вкраде здобуте, то це не мої проблеми. Все ясно? - натякнула, що перемога може дістатися за будь-якими способами.

- Так! - гуртом викрикнули.

Табун вольових дівчат кинувся у воду. Плавала я чудово, ще з малих літ. Тому, одна з перший дісталася скал. Оскільки, ці печери були моїм місцем для ігор, то знала, що на кінці кожного каналу може бути чаша. Обрала найдовший і найскладніший. Було б правильно сховати дорогоцінність саме там.

І, не прогадала. Дійсно, знайшла золоту посудину, прикрашену скіфським, звіриним орнаментом, та різнокольоровим камінням. Схопила річ і пірнула назад. Під водою зустріла інших дівчат, що бажали відібрати знахідку. Одна з них, вчепилася за ногу і не відпускала! Пробач Орісія, але це змагання подумала собі перед тим, як відштовхнути її вільною ногою.

На суші сподівалася бути першою! Але помилялася. Вибігла з води, з чашею у руках - третьою?!.. Як виявилося, такі іграшки були на кінці кожного каналу. Річ у тім, як швидко всіх дістанемо...

Наступним ділом була стрільба з лука. Це найважча частина, як на мене. Проблема у тому, що всі стріляють влучно. Ми цього вчимось ще з того часу, як ходимо. Тому, тут переможе найтерплячіша і витриваліша. Проте, старша Гріна здивувала. Нам роздали по сагайдаку стріл, де кожна відмічена  стрічкою з її іменем учасниці. На берег висипали кілька відер риби, на котру зліталися голодні птахи. Завдання полягало у тому, аби застрелити як найбільше птахів, поки не закінчиться риба.

Коли не стало ні птахів, ні стріл, декотрі войовниці відійшли перераховувати здобич.  А нам, щоб не гаяти часу вождь наказала - розпочати двобої. Це вже моя улюблена частина! Ці битви починаються спокійно, без зброї. А потім, після перемоги в одній битві, у наступній отримуєш сокиру, чи списа, і влаштовується таке місиво...

Проте, чому я згадувала, що амазонки стали надто самовпевнені?.. Навіть не помітили, як ворог підкрався до самого носа! Зрозумівши, що сталося - було пізно...

Кінне військо оточило зі всіх сторін. Як тих птахів, нас розстрілювали з луків. Ніхто не наважувався на ближній бій! Домівки охопило полум'я. Ні... Крику, хаосу, плачу, нічого такого не було. Кожна амазонка брала свого щита, списа, дротики й т.д. Ми відстоювали своє право владарювання на цій землі та намагалися дати відсіч ворогу. Але умови були не рівні. Попри кількісну перевагу, вони ще й  застали нас зненацька у день святкувань! Підлі царські скіфи! Пишне вбрання, та луки - увігнуті з обох сторін широкими й глибокими рогами всередину, такими користувалися лише вони!

- Деяніра! - кликала матінка. - Доню, врятуй дітей!

- Але, як можу покинути тебе? Якщо смерть, то в честі! - вимовила наше кредо.

- В честі. Тільки, ми не переможемо у цій битві. Який сенс помирати всім? Пташечко, зберися! Ти моя спадкоємиця, наступний вождь! На тобі відповідальність за все плем'я, от підкажи правильне рішення як моя наступниця, а не дитя!

Я опустила голову, бо розуміла, що це означає... Сльози стікали по щоках. Хоч це й ганебно, та нічого не могла вдіяти. Зібратися з духом, коли прощаєшся з ненькою, знаючи, що на неї очікує смерть - не просто. Час спливав, потрібно було діяти! Негайно! Та це не легко..

- Люблю тебе...- прошепотіла на вушко мама. - Ось, візьми! - простягнула свій пояс, що передається, як атрибут влади. - Пам'ятай хто ти, і бережи своїх! - останні слова котрі промовила вона, перед смертельною баталією.

Ще мить дивилася їй у спину, але швидко вгамувала хвилювання. Потрібно знайти вихід з цієї облави! Як її наступниця, не маю права підвести!

- Амазонки! Єдиний шанс втекти, це проплисти водними каналами, як це робили на ініціації, - озвучила раптову ідею.

- Там моя мама! - кричала Орісія. - Я не кину її! - Рвалася у бій.

- Ти чула, що казала Полідора! - агресивно мовила.

- І що? Я не її донька! Не кину своє плем'я!

- Орісія! - дала дзвінкого ляпаса тій. - Ти загинеш безцільно! Хто тоді помститься за твою матір? Зараз, від тебе залежить їхнє життя, - показала рукою на малечу, що сама не пропливе таку відстань. - Вважаєш, твоя ненька зрадіє твоєму імпульсивному рішенню залишитися?!

Здається, мої слова подіяли. Подруга заспокоїлася та взялася за діло. Ми розділилися на дві групи, одна переправляла дітей, а інша їх шукала. Звісно, у пекло подій ми не втручалися. Але, зі свистом стріл над головою, серед стін у полум'ї, шукали своїх...


"Я можу! Я можу! Я можу! " - повторювала собі. Мені було лячно! Страх смерті був велетенським, але бажання врятувати інших, тримало в рамках.

Скіфські воїни наважилися на ближній бій! Дзвінкі звуки їхніх акінаків, клевців, та наших сокир і списів, розносилися повсюди. Доводилося боротися з бажанням, стрімголов понестися у битву. Чоловіки були надто близько, якщо не відступлю зараз, то вже і не зможу.

Ці мерзотники руйнували все, на своєму шляху. Не шкодували нікого! На тремтячих ногах відходила назад. Але, дитячий крик змусив зупинитися...

Дівчинка гірко плакала над тілом зарізаної сестри. Їм було не більше п'яти, на вигляд. Тільки, така дрібниця не зупиняла загарбників. До малечі наблизилося ще два воїни. Мені не впоратися з трьома коренастими скіфами...Ні зброї, ні коня, нічого!.. Стану ще одною смертницею... Повинна вшиватися, поки не помітили. Пізніше знайду їх та відплачу. Треба відступити! Все чудово розуміла, але...Але не могла так вчинити.

Схопила кілька камінців із землі й жбурнула у них. Наче вітер наблизилася і маминим поясом почала душити найближчого.

- Тікай! Сонячна сльоза! Хутко! - так ми називали ті скали. Дівчинка поквапилася туди. Розумниця!

Мені вдалося звернути тому шию. Проте, що робити ще з двома? Чоловіки витягнули по булаві, вправно перебираючи їх у руках. Дивилися один одному у вічі, поки першому не увірвався терпець. Різкий випад, вдається ухилитися. Другий воїн приєднався до атак. Тікати ставало дедалі важче! Не втримую рівновагу і пропускаю два ковзних удари по спині. Бронзові шипи вдерлися у шкіру, залишаючи криваві сліди. Наступний удар прилетів ногою в обличчя. Треба піднятися! Треба боротися! Треба повертатися до дітей! Треба, але сили покидають... Мені кінець?

Неочікувано, воїни без духу падають! Хтось вцілив стрілою у голову обидвом. Шукаю поглядом, хто це зробив? Марно. А, байдуже! Жива і добре. Збираю волю у кулак і біжу до малечі. На втому та біль нема часу.

Всі дівчата були біля Сонячної сльози, окрім тої пташечки, котру недавно врятувала. Самій їй не переплисти, без зайвих слів беру за руку та прямую до води. Коли опинилися достатньо глибоко, закидую її на спину й пливу. Між лопатками горить, схоже, рани достатньо глибокі. Нічого! Ми майже у цілі. Вибираю найкоротший шлях крізь печери. Прошу дівчинку затримати дихання і молюся духам, аби вберегли нас...

На тій стороні, мене чекала Орісія, зі всіма врятованими. Першим ділом витягую крихітку, вона молодчина! Впоралася! З неабияким зусиллям вилізла на сушу сама. Проте, пояс? Біда! Пояс загубила десь у воді. Я повинна його знайти!

- Виводь всіх східною стороною, - наказувала, - відправляйтеся до долини Звуків. Там мамина близька подруга, вона прихистить.

- А ти? - схвильовано питає подруга.

- Знайду пояс і наздожену!

- Але, Деяніра! Який пояс?! Потім повернешся, - благала вона.

- Ні. Мушу знайти його! Зрозумій! - серйозно поглянула на неї, а через мить стрибнула назад у море.

Розгледіти щось під водою, вкрай складно. Проте, це надто важливий подарунок від матері. Я обов'язково його відшукаю! Саме так довелося затримувати дихання безліч разів. Тіло тремтіло від холоду. Ще трішки...Тішила себе надією. О! Знайшла! Зачепився за камінь!  Відразу і не витягти. Але, коли діло було зроблене, тр надягнула дорогоцінну річ, міцно прив'язавши. Все, можна пливти до... Ох! Голова такою важкою стала. А звук серця відбивався у скронях. Переоцінила себе... Сил рухатися, взагалі, не має. Очі повільно застилає пітьма...