Глава 20 – Очі білого слона

Повернімося ж до того, на чому закінчилася глава “Дівчинка в палаючому будинку”. Як ви пам'ятаєте, я повернувся з маєтку Анджея Вуйчика, де за дивних обставин познайомився з дівчинкою, яка назвала себе Деметрою. Минулого разу я залишив читача в той момент, коли, тримаючи склянку з кров'ю в руці, я лягав у ліжко. До цьоого моменту, а саме до мого сну, я б і хотів повернутися.

Протягом шести з половиною років я неодноразово згадував і якнайретельніше обмірковував ланцюг дивних сновидінь, що відвідували мене в підлітковому віці, і більше не поверталися після бенкету крові. Я обмірковував кожне слово, сказане незвичайними відвідувачами моїх снів: потворним коротунком у смокінгу, бородатим титаном, що сидить на троні та гігантським білим павуком.

В останні кілька місяців я часто думав про великоголового карлика та його слова: бійся печатки звіра. Тепер ця печатка на мені, а цей звір у мені. Він намагався попередити мене, тепер я знаю це напевно. Він назвав себе провідником, на жаль, що я не міг зрозуміти його тоді. Слова інших гостей моїх сновидінь, я не намагався зрозуміти, лише намагався їх не забути. Мій час для проникнення в суть речей невідомих мені світів ще не настав. Коли він настане, і чи взагалі настане? Я не знав, але розумів, що маю чекати.

Однак цієї ночі мені довелося зустрітися з першим візитером моїх сновидінь, одягненим в акуратний чорний смокінг. Мені згадалося фізичне відчуття задухи під час проникнення в цей світ. Було нестерпно жарко, все тіло в одночас зіпріло. Коли я розплющив очі, під ногами виявився буро-помаранчевий пісок, гаряче повітря різкими поривами почало бити в обличчя. Вдихаючи це розпечене сухе повітря, я відчував, як воно обпалює мої легені. Як з кожним вдихом, усередині від нього починає шипіти моя слизова оболонка. Небо закривали брудні цегляно-рудого кольору хмари. Неможливо було визначити, звідки б'є сонячне світло, в якому боці приховане хмарами знаходиться світило. Можливо, сонця взагалі не існує, і світло походить від піску, який всюди? Здавалося, що я опинився у світі, основою якого є всеосяжна безмежна пустеля, з якої складається все навколо, від неба до повітря й землі.

За двадцять кроків виднілася будова в грецькому стилі заввишки з двоповерховий будинок, складалася вона з масивних гранітних білих колон, покритих дрібними візерунками, та плоского широкого даху. Я почав рухатися до неї. Опинившись ближче, я побачив у центрі між білими плитами кругле заглиблення, в якому вирувала темно-червона рідина. За метр від цього вівтаря знаходилося знайоме громіздке шкіряне крісло та маленький письмовий столик. У кріслі сидів, діловито закинувши ногу на ногу, потворний коротун з великою лисою головою, одягнений у чорний смокінг з метеликом, що ідеально сидів на ньому, немов пошитий спеціально під його непропорційну статуру.

- Ну ж бо, підійди ближче, Ізурі. Твоя повільність обтяжлива. – дратівливо промовив чоловічок.

Я зробив кілька кроків у його бік.

- Шепіт часу нестримний, шепіт часу вкрай плиний. – забурмотів собі під ніс маленький потворний чоловічок, рішуче розлютившись на мене. Потім він подивився на свої наручний механічний годинник, що виблискував червоно-золотим відтінком, і зробив два оберти заводним валиком. - Хмари найшли, дощ впаде полум'ям, - знову про себе промовивши чоловічок, а потім подивився на мене, - дивись сюди, Ізурі. - Вказав коротун правою рукою на вівтар.

Я перевів погляд на бурхливу багряну жижу в надрах кам'яного заглиблення.

- Два потоки крові або зілляються, або один поглине іншого. Розумієш? Розумієш?! – верескнув чоловічок, тицяючи рукою у бік вівтаря.

Чи то моє здивування було причиною, чи то чоловік не знайшов потрібних слів, але він щиро засмутився, сплеснувши руками. З прикрістю дивлячись у підлогу, він швидкомовкою бурмотів: "Анкрітос ізурі, анкрітос ізурі..." Потім він підняв очі на мене і вигукнув:

- Вікна відчиняються, коли час починає говорити. Але, навіть в цьому випадку, видно тріщини.

Мені стало шкода його, і соромно за себе, що я не міг його зрозуміти. Гидкий коротун незграбно смикнувся та почав озиратися, оглядаючись за собою. Потім, приклавши до рота долоню у вигляді рупора, він голосно прошепотів:

- Я не я, якби не існував я. Я не я, якби не існував я. – І знову почав уважно озиратися.

Гарячий вітер посилився, піднімаючи невеликі клуби темно-жовтогарячого піску у повітря, він закручував їх у химерному танці. Чоловік трохи заспокоївся та знову заговорив:

- Ти не попередив те, що згодом сталося, тепер пожинай бурю, Ізурі. Печатка звіра з'їдає зсередини. Від поїдання плоті до поїдання троянд – довгий шлях. Шлях скорботи відходи, та себе у ній знайди. Почуте, ти розумієш, адже від голоду час від часу звірієш?

    Я кивнув, адже на якийсь час мені справді здалося, що я його зрозумів. Чоловічок випробовуючи дивився на мене секунд п'ять, а потім покотився зі сміху. Регочучи, він повизгував, оголюючи криві білі зуби. Вени на його великій лисій голові здулися. Його, й без того потворне обличчя, стало в цей момент ще більш відразливим, змірявши на собі гримасу сміху. Незрозуміло з чого сміявся коротун, але в тоні його реготу неможливо було вловити легковажності, веселощів чи зловтіхи. Скоріше це був болісний сміх, вистражданий, сміх схибленого. Чоловічок перестав сміятися так само раптово, як і почав. Він швидко озирнувся та пильно став вдивлятися кудись у глиб піщаної бурі, яка все більше посилювалася навколо античної будови.

- Дивись, Ізурі. - Повернувшись до мене, швидко вимовив потворний коротун у смокінгу та витяг біля себе ліву руку.