Глава 19 – Самотня стежка. Міхаела.

Вирішивши для себе, будь-що, бути чесним перед самим собою та перед читачем, я повинен розповісти ще один епізод зі свого життя, що передує основним подіям, які я збираюся розкрити в цьому томі. Це сталося зі мною восени четвертого року мого життя як дитини Лікоса.

Як ви вже зрозуміли, робота сміттяра полягала в усуненні індивідів старшої та молодшої крові, існування яких, з будь-яких причин, не завгодно було ордену Сортувальників. Раз на два-три місяці я переїжджав в інше місто або в іншу найближчу країну, де були потрібні мої вміння з зачистки сміття. Досьє цілей Агмус завжди надсилав електронною поштою. Магістр став виділяти мені дещо більше коштів, проте я витрачав їх виключно на спорядження, необхідне для більш якісної роботи. Жив я в обшарпаних старих квартирках з мінімумом зручностей, до таких умов я звик за час мого навчання, та тепер знаходив у подібній непривабливій простоті специфічне задоволення. У кожному місті, насамперед я шукав, на складських околицях й в глухих небагатолюдних районах, підвальне приміщення, яке міг орендувати для майбутніх днів повного місяця, а вже потім шукав собі житло.

Переїзд із Брашова був для мене трохи меланхолійним. Як не крути, а в цьому місті я прожив два з лишком роки, і якоюсь мірою звик до його вуличок й парків, навіть пошарпану квартирку шкода було залишати. Мені подобалося ходити книжковими ярмарками, де до мене вже віталися, де я з кількома продавцями міг перекинутися слівцем. Шкода було залишати книги, які я в такій кількості встиг скупити. Однак я не міг взяти їх із собою. Я продав їх усі одному зі знайомих торгашів на ринку за сто доларів. З собою я взяв лише дві книги: "Так говорив Заратустра" Ніцше та “Граф Монте-Крісто” Дюма.

З Брашова я вирушив до Ясів, там для мене призначалося шість цілей. Далі були Сібіу, Сігішоара та Констанца. Після Румунії я поїхав до Угорщини, де на мене чекали цілі в Будапешті, Егері та Естергомі, потім була Австрія та її міста Інсбрук, Лінц та Айзенштадт, за нею Чехія – Прага, Оломоуц, Острава, Тельч, і нарешті Польща, з цілями в Кракові, Любліні та Гданське. Перебуваючи в інших країнах, я намагався потроху вивчати їхні мови, хоча в основному розмовляв англійською. Феномен знання румунської мови, що виник з моєї підсвідомості, як і раніше, залишався для мене загадкою. Повторити такий трюк з іншими мовами мені не вдавалося. Як би я не концентрувався на вивченні угорської, німецької, чеської та польської мов, в ідеалі я знав лише українську та румунську, та й досить добре розмовляв англійською мовою, не позбавленою підозрілого іноземного акценту.

Говорячи, що я буду чесним, я хочу розкрити перед читачем усю підноготну своїх відчуттів, не шкодуючи себе, і не намагаючись надати благородного відтінку темним кутам своєї душі. Навіть якщо після цього ви кинете читати мій рукопис, я все одно, зобов'язаний подати цей випадок мого життя чесно й безпристрасно, в найдрібніших подробицях та найтонших деталях, передати вам, то відчуття хворобливого задоволення, змішаного з насолодою й гниллю. Я не маю наміру вдаватися в захоплене вихваляння ницості або в фундаменталістське самобичування, я лише хочу, щоб на якусь мить, передавши вам правдиво свій спогад, мені стало легше.

Те, що я вам показав до цього, можливо, іноді мало гротескний характер. Однак цей епізод займає особливу нішу у моєму сховищі пам'яті. Він відноситься до того, про що я не можу та не хочу згадувати. А якщо і згадую, то моторошне, й водночас солодке тремтіння, охоплює мене з голови до п'ят. Я знаю, що ніколи не пробачу себе, і знаю, що ніколи не прийму те, про що зараз розповім вам.

Я добре пам'ятаю, що в цей період мого життя я найбільш гостро відчував самотність. Перекинутися слівцем із власником, у якого винаймав квартиру, або з продавцем, у якого купував кров, було для мене справжньою подією. Я знав, що чужий для суспільства людей та не прагнув ні з ким зближуватися. Так само я розумів, що моє заняття з усунення сміття не принесе мені хорошої репутації у суспільстві кровопийць. І, як мені довелося дізнатися пізніше, таких як я, зневажають й цураються. Тому час від часу зустрічаючи на вулиці представників старшої крові, я не намагався з ними познайомитися. У листах, Агмус дохідливо мені пояснив, що сміттярів ігнорують та уникають у суспільстві, оскільки їхньою потенційною ціллю може бути кожен декар, незалежно від касти та положення у структурі.

Я часто думав про людей, які виростили та виховали мене. Особливо про жінку, яку шістнадцять років я називав мамою. Мені не вистачало її тихого голосу та лагідного погляду. Щодо чоловіка, який був моїм прийомним батьком, я, напевно, знав, що він зміг пережити моє зникнення. Але щодо моєї прийомної матері, я впевнений, зникнення єдиної дитини, стала для неї трагедією. Я знайшов деяку інформацію про них у мережі. Після мого зникнення та безуспішних піврокових пошуків, мати пішла з політики та розлучилася з батьком, поїхала кудись на південь країни, більше інформації про неї не було. Батько нажив ще більше грошей та завів іншу родину. Протягом кількох років я іноді відстежував свіжу інформацію про його життя. Потім якось само собою закинулося і це.

Як і Валерія, я був для цих людей прийомною дитиною. Мабуть, вони не хотіли мені це розповідати, або чекали, коли я ще подорослішаю. Але яким було моє справжнє походження? Що нас пов'язувало з Валерією? Чи може вона бути моєю сестрою? Я так часто думав про неї, можливо, занадто часто. Я знав, що вона жива, відчував це всім своїм нутром. Але де ж вона? У цій країні, чи у сусідній? Або на іншому кінці земної кулі? Хто вона тепер? Чи пам'ятає вона мене? Чи думає вона про мене, так само часто, як я думаю про неї? Все це сиділо всередині мене. Але я терпляче чекав, чекав на те, що мені приготувала доля.