Глава 17 – Самотня стежка. Майстер Ко.

Як я й згадував раніше, два роки та чотири місяці я проживав у Брашові. Саме стільки часу було відпущено Агмусом на мою підготовку. У коричневій валізі, що лежала біля стіни в моїй кімнатці, я виявив револьвер "Анаконда", пару сотень патронів до нього, мисливський ніж з довгим широким злегка вигнутим лезом та дерев'яною ручкою, кінчик якої був вирізаний у формі вовчої голови, та паспорт з моєю фотографією на ім'я Ноеля Еддінгтона.

Моє навчання складалося з кількох типів тренувань: тренувань зі стрільби у тирі, навчання двох видів бойових дисциплін та ножового бою. Шість днів на тиждень, двадцять вісім місяців поспіль я жив за графіком, який був створений магістром ордену Сортувальників. Лише один день, п'ятниця, був у мене вільний.

З дев'ятої до одинадцятої – час у тирі, де в окремо відведеній кімнаті я вправлявся у стрільбі. Власник тиру ніколи не ставив запитань, та й на мої запитання майже не відповідав. Сказав якось, що суми, якою йому заплатили, достатньо для того, щоб стати німим, та іноді крадькома посміювався з мене. Та й справді було над чим посміятися. Спочатку, я ледве піднімав важкий кольт двома руками. А вистріливши з нього, ледве не верещав від хворобливої віддачі та кидав зброю на підлогу. Ось була потіха! Але чим болючішою була віддача, тим наполегливіше я прагнув опанувати зброю, яку призначив для мене Агмус. Надалі, я настільки звик до його значних габаритів й ваги, що пістолети менших розмірів стали для мене схожими на іграшки. Я навчився влучно стріляти з Анаконди, утримуючи його в одній руці, швидко перезаряджати й міняти руку. Добре, що часу на те в мене було достатньо. Після цього власник став до мене прихильніше, навіть зрідка давав мені попрактикуватися на автоматах та снайперських гвинтівках зі своєї особистої колекції.

Після стрільбища я йшов на квартиру, де підкріплювався кров'ю. А потім вирушав на шестигодинне тренування з рукопашного та ножового бою. Моїм учителем був дивний невисокий сорокарічний філіппінець, володар лівого скляного ока, на ім'я Ко Джун Вей. Я звертався до нього майстер Ко. Майстер Ко мав звичку розпочинати кожне тренування з цитати Гуань Інь-Цзи. Перша фраза, що пролунала з його вуст, була такою: “Перебуваючи на світлі, не можна нічого побачити у темряві. Перебуваючи ж у темряві, побачиш усе, що знаходиться на світлі.”

Він погано говорив як румунською, так і англійською, ламав слова, з небажанням починав речення, та з роздратуванням закінчував його. Лише цитати Інь-Цзи пробуджували в тоні його голосу і в єдиному його оці, щось схоже на схвалення. Мені довелося навчитися цінувати його мовчазність й сухість, як і йому – мою  впертість та наполегливість.

Тренування проходили у підвалі його будинку, в якому було обладнано міні-спортзал. Майстер Ко був дуже жорстким у навчанні, зрозуміло, що він мав уявлення, для якої роботи мене готує. Він не вчив мене оборонятися чи обеззброювати противника, він показував мені, як вбивати. Щодня я вирушав додому зі збитими в кров кулаками, вивихнутими чи зламаними пальцями, все це завдяки дерев'яним маківарам. Про еластичні бинти розмови й близько не було. Зчесані коліна та лікті, забиті місця та синці, були візитною карткою мого навчання. Особливо я ненавидів ножовий бій. Майстер Ко вмів легкими плавними рухами, долаючи мою оборону, залишати на моєму тілі десятки неглибоких порізів. Коли я йшов увечері додому, намагаючись осмислити чергову цитату Інь-Цзи, щоб відволіктися від ниючого болю в забитих місцях, я відчував, як ненавиджу цього клятого філіппінця. Саме тому я повинен стати кращим за нього, твердив я собі.

Раз на квартал Барталей надсилав мені гроші в конверті. Їх вистачало рівно на оплату квартири, яку я здійснював глухому сліпому семидесятилітньому старому, харчування, та невелику частину, що залишалась у мене, я витрачав на книги і якийсь одяг. Кров, що служила мені їжею, я нелегально купував у продавця в місцевому шпиталі, на нього мені вказав Агмус. Надалі я сам навчився шукати подібних медичних співробітників, які займалися незаконним бізнесом з продажу крові. Їх можна було знайти практично в будь-якій великій медустанові. Вони з півслова розуміли, чого я від них хочу, адже їхніми постійними клієнтами були місцеві бруднокровки.

До харчування кров'ю я звик не одразу. Протягом двох-трьох місяців я пив багряну рідину тільки тоді, коли мій шлунок починав наполегливо нити від болю. Раз, рідше двічі на день, я випивав склянку крові. Весь цей час я намагався знайти хоч якісь продукти, які мій організм міг би засвоїти. Я перепробував безліч різної їжі, але майже вся вона виходила з мене через блювоту, через кілька хвилин після того, як я її проковтну. До того ж це супроводжувалося страшенними болями та печінням у стравоході. Наприкінці мого експерименту виявилося, що я можу пити тільки просту воду, деякі види алкоголю, та й ще їсти сире м'ясо. До спецій мій шлунок не був сильно ворожий, але добре просмажений соковитий стейк, рясно посипаний різними приправами, вийшов з мене в унітаз, під гучні вигуки "бэээээе!", тоді як я не встиг з'їсти й половини. Однак сире м'ясо добре перетравлювалося, особливо яловичина. Але мені не хотілося його часто їсти. Тому довелося змиритися з єдиним сприятливим варіантом харчування – пити кров.

День поклику Лікоса я почав відчувати заздалегідь. За кілька днів до перетворення на звіра, відчувалася жадоба плоті й починали нити суглоби в руках і ногах. Тоді я додавав у свій раціон свіже м'ясо, і трансформація ставала менш болісною. Проводив я своє ув'язнення в тому ж підвалі на околиці міста.

Вечори, та вільний від тренувань п'ятничний день, я проводив за читанням книг та переглядом фільмів. Будь-яка містична нісенітниця більше не приваблювала мене. Тепер мене став цікавити внутрішній світ мислячої істоти. Моральні аспекти, що формують її вибір, любов та ненависть, буття і смерть як способи усвідомити самого себе.